11

Чи все-таки чутки про трофеї... вірні?

Трофеї можна і без кулонів збирати, гірко подумалося.

– Хто вона? – знову зажадала відповіді сестра.

– Його кузина. Їхній шлюб благословив Асвел-Мігел Ерлінг перед смертю.

Батько благословив. І чого Шепре не сидиться вдома з нареченою, знову майнула роздратована думка.

Різко розвернувшись, Рассанда вийшла. Кухарка знову опустилася на табуретку, але колишній спокійний, ледь розслаблений настрій у кухню не повернувся. Напруга так і витала в повітрі.

Майя судомно почала бурмотіти, перебираючи, що готувати до обіду.

– Крупа... ні, драконам надто просто... Рибу мали привезти... чи краще кроля, а рибу на вечерю... А що ж у гарнір, піду перевірю, скільки...

Підхопивши наповнену тарілку, я подякувала всім і кинулася до себе. Відчула, як слідом тихо прослизнув Ней.

І майже одразу загальмувала.

Коридором пливла М'Вара. Стара в плащі, що розвівався, з сивим волоссям нижче поясу, що так само розвівалося. У руках – палиця темного срібла з головою змії замість набалдашника, в очах якої виблискували смарагди.

В дитинстві, коли я бачила її такою, то з вереском тікала, боячись, що з цієї палиці вилетить блискавка і розірве мене на клаптики.

Зараз же лише втиснулася в стіну, намагаючись втекти з дороги.

Стара відьма беззвучно пройшла повз – сьогодні я не цікавила її. Можна було лише поспівчувати тим, хто залишився на кухні.

Ну все, кінець нареченій, раптом подумалося.

Злякано труснувши головою, я поспішила скоріше до себе.

Апетит зник, їсти не хотілося зовсім. Я мляво колупалася в тарілці, розуміючи, що підкріпити сили все ж таки потрібно. Давно вже ніхто не стежив, як я їм, не казав, що не можна довго голодувати. Давно вже сама звикла піклуватися про себе. Але в моїх медичних книгах писали, що їжа – основа і здоров'я, і магії.

Ней повиснув на люстрі, час від часу розкриваючи крила, від чого магічні світильники тріпотіли.

– Хочеш? – запропонувала я, ледь піднявши за краєчок майже повну тарілку.

Нам не звикати їсти з однієї, але цього разу він похитав головою, відмовляючись. Після злетів, перевернувся людиною. В одній зі своїх улюблених поз сів на підвіконня, підтиснув коліно і почав розглядати подвір'я внизу.

– Вони все ще там? – запитала я, розправляючись із порцією на самоті.

– Ховаються, – погодився Ней.

– Бідні, – зітхнула я. – Поки леї тут у теплі їжею перебирають, прості стражі там ночами мерзнуть.

Останні роки я стільки часу проводила зі слугами, що їхні проблеми мені давно вже стали ближчими, ніж аристократів.

– Жалієш драконів? – хмикнув Ней.

– Ні! – замотала головою я. І справді, якось не подумала, що вони дракони. – Нехай їх леї жалкують!

Ней усміхнувся, ніби говорячи: «Та жалкуєш, знаю я тебе», але нічого не сказав.

Трохи помовчавши, я відклала столові прилади і тихо спитала:

– Що ти можеш розповісти про смерть мами? Напевно чув, що пліткують.

– Краще не треба, Амбер. Навіщо зараз?

– Отже, чув. І мені не сказав!

– А що б це змінило? Тільки засмучувати тебе.

– Кажи!

Ней підвівся, пройшовся вітальнею, явно сумніваючись. Я стежила за ним очима, всім виглядом показуючи, що не дам уникнути відповіді.

Нарешті зітхнувши, він розвернувся до мене і виклав:

–... пліткують, що її отруїли.

– Отруїли? – нахмурилася я.

Знала б тоді, може, спробувала б усю кров своєю магією вичистити! Адже я невідому хворобу лікувала! Хоча, книг з магічної медицини в ті часи теж не читала.

– Хто?!

Піднявшись, я підступила до нього – Ней навіть позадкував трохи, але вперся в підвіконня і мовчки витримував мій погляд.

– Це Рассанда, так? Або її психопатична наставниця? Вона вважає, що через маму забрали на війну якогось Карлі. Ти знаєш, хто такий Карлі?

– Мене тоді тут не було, – з жалем нагадав Ней.

– Мабуть, Рассанда його любила. Мабуть, його вбили на війні. Вона ненавиділа маму! Так?

– Я не можу стежити за ними, ти ж знаєш. А плітки... всього лише плітки. Доказів ні в кого немає.

– А Улька... Що то за змія її вкусила? Теж не випадково?

Ней мовчав, і його мовчання було для мене промовистішим тисячі зізнань.

– Чому ж більше вона не намагалася... – пробурмотіла я. – Це ти! Ти боронив мене? Так?

– Як міг, – озвався він.

– Ти... повернув мені борг, – прошепотіла я.

– Давно вже, – погодився Ней. – Але мені подобається... тут. Та й ти, Амбер, поки що потребуєш захисту. Впевнений.

– Розкажи все, що знаєш про них!

– Я мало знаю, – з жалем хитнув він головою. – Вони закриті. А я давно вже не живу в Ліосі, не насичуюсь магією. Щоб нкопичити сили для прориву їхньої оборони, мені потрібно надовго залишити тебе. А я... не хочу.

– Невже вони жодного разу не відчули тебе? – злякано пробурмотіла я.

Очі ніби розплющились, і я раптом усвідомила, з чим поруч жила весь цей час! Здається, мені давно не було так страшно.

– У них моя сорочка, пам'ятаєш? – посміхнувся він.

Я з жахом притиснула руки до губ. Боги!

– Рассанда не раз намагалася закликати мене як ліосея, але так і не знайшла, де я і хто. Не будь у нас з тобою зв'язку, можливо, я не зміг би чинити опір її поклику.

– Чому ти мені не казав?!

– Навіщо? – знизав він плечима. – З цим я можу впоратися і сам, і наш із тобою зв'язок вже зробив все, що було можливо. Навіщо зайвий раз тебе турбувати? Наші борги давно вже не просто пораховані, а проросли безліччю нових зв'язків.

– Ох, Нею...

Зітхнувши, я припала до нього, і він обережно притиснув мене до себе.

– А тепер тобі треба полетіти, – сумно прошепотіла.

– У мене є й інші борги, на жаль. Але я не збираюся надовго тебе залишати, – посміхнувся він.

Перед очима випливло моє падіння з Ульки. Нога, перемотана бинтами. Рассанда, що забирає сорочку Нея та його голі до плечей руки взимку...