9

Цієї ночі я так і не заснула. Ней вмовив лягти в ліжко, обіцяючи невідривно чатувати. І я навіть лягла. Навіть майже задрімала.

Думки все крутилися. Про минуле, про майбутнє. Про сьогодення.

Про Кіона-Шепре Ерлінга.

Котрий неясним, незрозумілим чином притягував мене. Попри все, що я знала про нього особисто і про драконів взагалі.

Мені було цікаво розгадати його таємниці. Що змусило його піти до Тартра? Якщо в Ліосі він шукав союзників, і, можливо, навіть завдяки йому друїди допомогли драконам... Це було принаймні зрозуміло. Хоч би як я до цього ставилася.

Але в Тартрі немає нікого і нічого. Жодних союзників. Тільки маги, що вмирають... і то здатні протриматися вони там недовго.

Перевертаючись з боку на бік, я нервово розплющувала очі при кожному підозрілому звуку. Коли зовні рипнули, відчиняючись, ворота. Коли пролунав стукіт дров, що кололися. Тихі голоси служниць.

Під ранок мені примарилася змія.

«Вода! – шипіла вона, намагаючись стрибнути, вкусити. – Шенна Таяна теж була вся захищена, не діс-с-стати. Але ми...»

Щось трапилося, чийсь голос обірвав, ніби покликав її, і я сіла в ліжку в холодному поті. Притискаючи до себе маленького кажанчика.

І, піднявшись ще в ранковій темряві, вирішила знову заскочити на кухню.

Сьогодні одягла іншу сукню. Світло-фіолетова, під шию, вона прикривала груди, але відкривала руки та частину спини.

Колись вона була маминою. Гарною. І зараз, незважаючи на давно вже не нову тканину, все ще добре сиділо по фігурі.

А моя цілюща водна магія трохи оновила колір та освіжила. Хоча, звичайно, старомодний фасон і камінці, що місцями обірвалися, нічим не приховати.

Нашвидкуруч привівши себе до ладу і не збираючи волосся, лише прочесавши, я вилетіла за двері...

Щоб насамперед натрапити на Шепре Ерлінга.

Знову!

Він стояв, притулившись плечем до протилежної стіни, і мовчки дивився. Наче вичікував, коли вийду. Вже знову бездоганно одягнений – отже, до себе таки заходив! Хоча виникало відчуття, начебто простояв тут усю ніч.

– Вам лікуватися треба! – все ж таки не витримала я.

– Пропонуєте свої послуги? – хмикнув дракон.

– На жаль, я психіатрію не вивчала.

– У такому разі, я безнадійно хворий, – дивно, але цей грізний чоловік засміявся!

– Що ви тут робите? – поступилася цікавості я.

– Думаю.

Вперше за весь час нашого знайомства на його губах мерехтіла посмішка. Ледь вловима, вона несподівано пом'якшила його риси. Зробила майже привабливим.

– І в усій фортеці не знайшли зручнішого для цього місця?

– Хочу вибачитись за свій нічний візит, – промовив він. – Чи можу я увійти до вас?

– Ні! – випалила я. – Я... е-е-е... зайнята!

І, підхопивши спідницю, кинулась у бік сходів.

– Я проведу вас, – Шепре несподівано опинився поряд, я й не помітила, коли встиг. – Темно ще.

За вікнами справді ледь почало світлішати.

– Тут мені нічого не загрожує, – відповіла я. Не втрималася і додала: – Окрім драконів, зрозуміло.

– Дракони не загрожують жінкам, – промовив Ерлінг на подив серйозно.

– Скажіть це тим, хто назавжди залишився під стінами маєтку Тіссен, – тихо відповіла я.

Дракон промовчав, але не відставав. Ней летів трохи позаду. Я відчувала його присутність, але він явно намагався сховатися від Кіона-Шепре.

Ерлінг зупинився. Я вже вирішила, що дасть мені спокій, навіть спробувала прискоритися. Але він тихо промовив:

– Ваш брат убив свого товариша по службі.

– Що? – я завмерла перед сходами. Повернулася, вдивляючись в обличчя дракона.

Цього не може бути!

– Ви все ще не хочете зі мною поговорити? – підступний дракон вказав головою у бік моїх дверей.

Я вдивилася в його очі. Якщо йому є що розповісти про брата... Ней же буде на варті. Не дасть йому напасти на мене.

Ерлінг мовчки чекав, поки мої думки метушилися всередині.

Зважившись, я все ж таки згідно кивнула. І попрямувала назад до своїх кімнат.

Зверху від Нея виходили невдоволені флюїди, він навіть намагався достукатися до мене емоціями. Але я не могла не використати цей шанс.

Завела Ерлінга до своєї скромної вітальні. Дракон з цікавістю оглянув старі меблі, закритий камін, потертий диван, ніби не він увірвався сюди вночі з шаленими очима.

– Берлі – добрий воїн! І благородний шенн, – повернула я його увагу до тієї теми, якою він мене принадив.

– Саме через це дракони зберегли йому життя.

– Я не можу вам вірити, – озвалася я твердо.

– Дайте вгадаю. «Дракони завжди брешуть»?

– Принаймні, я стикалася лише з брехнею.

Шепре якось дивно подався вперед, вдивляючись у моє обличчя. Начебто для нього справді важливо було почути відповідь!

– Можна докладніше?

Перший, хто мене обдурив – це Рам. Він не повернувся, не знайшов. Так, він не знав мого імені, але якби повернувся шукати Алью, невже не з'ясував би правду? Ми з нею навіть не схожі! І чутки напевно долетіли б. Брат би, мабуть, написав.

Єдині дракони, котрі прилетіли до Тіссена – ті, хто брали його в облогу.

Але цього я казати, зрозуміло, не стала.

– Дракони обіцяли привезти Берлі... навіть ціну призначили. У листах. Але натомість приїхали ви. І уникаєте відповіді, не бажаєте оголосити умови викупу.

– Про ціну знаю, – погодився Шепре. – Але вам, напевно, сказали, що останнє слово буде за мною.

Сказали. Я повела плечима, промовчавши, але Шепре продовжив, ніби йшлося про його особисту честь:

– Покажіть мені хоч одного листа, де є обіцянка привезти вашого брата, і я власноруч покараю того, хто його відправив, – холодно додав він.

– Шукаю, – погодилася я.

Дракон дивився з очікуванням, і, знизавши плечима, я попрямувала до спальні. До скриньки, в якій зберігала все найцінніше.

Ней прослизнув у щілину слідом, продовжуючи випромінювати емоції невдоволення.