8

Сумніваюся, що тут знайдеться хоч якийсь портрет. Не пригадую, щоб у Моравені нас малювали. Та й навіщо він йому?

На жаль, дізнатися про це не вийшло, бо розмову я дослухати не змогла. Дзеркальний знову кинув погляд нагору, і Ней вважив за краще залишити їхню вітальню, не бажаючи бути спійманим та викритим.

Але дракони, мабуть, про щось домовились. Недарма Фіран-Сане пішов мене шукати: ця розмова трапилася якраз перед нашою із ним. І, може, якби я одразу не спитала його, чи не дзеркальний він, то змогла б з'ясувати більше.

– Як пройшла поїздка? – обернулася я до Нея.

Він злетів із мого плеча, на ходу обертаючись людиною. Знизав плечима:

– Важко було підібратися. Зміюка постійно залишалася насторожі, магічний щит виставляла. Але з того, що я почув – нічого особливого. Обговорювали річний дохід Моравена.

Ней посміхнувся і м'яко запропонував:

– Ти б відпочила.

Я кинула погляд у бік спальні. Навряд чи вдасться. Присутність драконів тиснула, особливо вночі. Перша наша ніч під одним дахом...

Ней ходив по кімнаті, визирав у вікна.

– Що ти там виглядаєш? – не витримала я.

– Чую різних, – роздратовано смикнув він плечем. – Як мінімум четверо ховаються напоготові.

– Дракони? – стривожилася я.

– Гадаю, охорона. Не виходять з тіней, спостерігають.

Це зовсім не додало мені спокою. Навпаки, залишки сну зовсім вивітрилися з голови.

– Нею, – покликала я тихо. – Що ти знаєш про драконів? Ти ніколи не казав мені, як ти з ними пов'язаний.

– Друїди вчать, що всьому свій час. Ліос змінює нас, а я прожив там кілька років. Друїди вчать, за все треба платити. За втручання у життя і смерть, за магію. Я мав померти, але я живу. Познайомився з тобою.

– Ти казав... Ліос кличе. Думаєш, настав час розплачуватися?

– Можливо. І я неодмінно з'ясую це.

– Ти ж... не залишиш мене? Адже розплата не може бути... такою?

– Життя тим і відрізняється від смерті, – посміхнувся Ней, обернувшись все з тією ж лагідною посмішкою. – Свободою вибору, Амбер. Я живу і вільний вибирати. Але я дуже хочу у всьому розібратися та повернути борги. І, можливо, пройти справжній ритуал із тобою.

– Ні, – хитнула я головою. – Ні, я була юною та дурною. Я не зв'яжу тебе ритуалом. Ти – чоловік і маєш жити нормальним життям. Знайти кохану.

– Кохану, – хмикнув він. – Я тепер дитя Ліоса, ти не забула? Не людина. Друїди не створюють сім'ї, вони не мають чоловіків та жінок. Вони – породження та хранителі магії.

– Але ти – не друїд! Сам казав про волю вибору!

– Казав, – погодився Ней. Ледь відкрив рота, ніби збирався ще щось додати.

Я боялась. Шалено боялася, що він справді рано чи пізно закохається. Залишить мене. Не могла уявити собі життя без його допомоги та підтримки!

І водночас щиро хотіла, щоб він жив повноцінно. Вирощував дітей. Ну і... продовжував інколи займатися зі мною магією. Як друг.

Ней так і не додав нічого. Помовчавши трохи, я тихо попросила:

– Тоді просто розкажи, що думаєш про цих двох.

– Я не уявляю, що думати, – він розвів руками. – І спостерігати за ними не надто виходить.

Якийсь час ми робили припущення, котрі, втім, навряд чи були близькі до дійсності. Потім втомилися, замовкли. Мовчати нам теж було затишно, як і будь-якій магессе з її фамільяром.

Після я сиділа в кріслі-гойдалці, що залишилася від матері. Насамкінець, коли вже майже не ходила, вона сідала біля вікна і просила відкрити стулку. Ковтнути свіжого повітря.

Так і не роздягнувшись, я куталася в ковдру. Ней повис на люстрі вгору ногами, загорнувшись у крила, у своїй другій іпостасі. Начебто спав – але чуйно. Вухо постійно оберталося в бік дверей.

І він перший смикнувся, розплющив очі, послав мені імпульс – ще до того, як я розчула дивний звук у коридорі.

Я напружилася, підвелася. Схвильовано дивилася на двері, сподіваючись, що здалося. Стискала кулаки, волаючи до вищих сил, щоб пронесло.

Не вийшло. Різкий, вимогливий стукіт у дерев'яне полотно змусив здригнутися.

Я все ще мовчала, боячись поворухнутися. Нехай думають, ніби сплю. Кого це принесло посеред ночі?

Стук не повторився, і я вже майже видихнула з полегшенням, коли відчула тонкий серпанок магії.

Вона проникла в щілини навколо дверей. Клацнув, перевернувшись, замок. Відсунувся засув, і двері відчинилися.

У вітальню ступив Шепре Ерлінг. Натрапив на мій погляд, але навіть не подумав зупинитися – лише зачинив двері. Позаду себе.

Вп'явся в мене дивним, чекаючим, якимось гарячковим поглядом. Я навіть трохи позадкувала, відступила, злякавшись.

На ньому було зовсім не те величне, чорне вбрання, в якому він приходив на обід. Тонкі сірі домашні штани, така сама сорочка без рукавів, що відкривала сильні, рельєфні руки. Ледь вологе волосся. Ніби помившись після далекого перельоту та верхової їзди, він збирався спати. Але, мабуть, не у своїй спальні.

Все-таки прийшов брати трофей?

– Амберлі Тіссен, – промовив.

«Вам лікуватися треба! – хотілося крикнути мені. – Не можна бути таким незадоволеним та кидатися на всіх жінок поспіль!».

– Нас вдень представили, – натомість відгукнулася я.

– Ви справді так ненавидите драконів? – продовжував наступати він.

– Ви з'явилися серед ночі, щоб спитати про це?

– Так! – рикнув дракон.

– А як я маю ставитись до тих, хто напав на мою країну, зруйнував мій дім, убив моїх рідних?! – крикнула я. – Хто вважає себе в праві вриватися до моєї кімнати серед ночі, знаючи, що сила на його боці!

Цієї миті щось велике впало прямо зі стелі і приземлилося між нами, м'яко зпружинивши. Ней не витримав, розкрив себе, щоб стати на мій захист. Розпрямився, на ходу приймаючи людські контури.

Риси Ерлінга стали різкими, на вилицях та плечах виступила луска. Зіниці перетворилися на вузькі щілини, в глибині яких знову засвітилося щось зеленувате.