6

– Вибачте, але не можу, я не ваша служниця, шенно, – твердо відповіла Сельва.

– Це ти дарма, – невдоволено смикнула бровою Рассанда. Потім обвела поглядом кухню: – Так, обід за півгодини, покваптесь!

І вийшла, сердито відстукуючи підборами.

– З вашого дозволу, я б відпочила, дорога-то неблизька, – обернулася Сельва до всіх одразу.

– Ходімо, покажу тобі, де можна прилягти, – заметушилась Ільма.

Сельва піднялася, Ільма підхопила її тарілку. Я теж підчепила шматок пирога.

І поспішила до себе. Обговорити з Неєм побачене.

Ней задумливо дивився у вікно на зелені клаптики городів на гірських схилах. Хоча я впевнена, що він був зі мною на кухні – але як завжди встиг прошмигнути та обернутися раніше.

– Що скажеш? – пробурмотіла я, наближаючись.

Ней не оглядався, все дивився та дивився вдалечінь. В дитинстві я шкодувала, що з вікна не видно моря. Але давно вже змирилася, звикла.

– Амбер, мені потрібно відлучитися.

– Що? – вразилася я, навіть схопилася за нього. – Ти не можеш залишити мене зараз! – додала злякано.

– Не можу, – погодився він. – Але... це сильніше за мене. Ліос кличе.

Ней нарешті обернувся, впіймав мій погляд.

– Але сьогодні я точно буду з тобою. І вночі, – його очі недобре блиснули.

Я ніяково опустила свої. Коли ділилася з ним переживаннями про драконів-переможців, переді мною був фамільяр. Але коли він ось так дивиться і стискає вилиці, одразу згадую, що перш за все він чоловік. Вже чоловік.

– Дякую, – прошепотіла я, торкнувшись його руки. – І все ж... що ти про все це думаєш?

– Поки не виходить зрозуміти, що їм потрібно. Мабуть... трохи поспостерігаю.

– Тільки обережніше! – стривожилася я. – Я так злякалася, що він тебе помітив!

Ней кивнув серйозно. Після по-хлоп'ячому посміхнувся:

– Більше не помітить! Тримай Мишачий камінь при собі.

Кивнувши, я попрямувала до скриньки на моєму трюмо.

Фамільяри пов'язані зі своїми магессе подумки, можуть передавати їм картини побаченого. У нас із Неєм не було ритуалу. І спочатку зв'язуватися не виходило, хоча ми цього дуже хотіли.

Одного разу Ней віддав мені сірий миршавий камінчик, який, як з'ясувалося, притягнув з Ліоса.

Ней не міг навчати мене тому, що знав від друїдів. Але іноді використовував свою приналежність до Ліосу задля нашої користі. Показував деякі магічні прийоми.

Завдяки цьому камінчику ми змогли встановити необхідний зв'язок. Не знаючи, як позначити, назвали його «Мишачим».

Згодом наш зв'язок зміцнів і без нього. Але у найважливіші моменти зверталися до камінця. Щоб не сталося збоїв, та й так було зручніше. Ней передавав картини у нього, а я могла розглянути їх у затишному місці. І якщо постаратися – то відправити свої.

Кажан злетів, обдавши мене легким вітерцем.

– Будь обережний, – знову шепнула я.

Жахливо не хотілося наражати його на небезпеку. Але хоч щось дізнатися про наших гостей було життєво необхідно.

До того ж... Я кинула погляд на годинник. Обід зовсім скоро.

Колись давно, у дитинстві, у минулому житті, ми завжди перевдягалися до обіду. Підбирали вишукані вбрання, упорядковували волосся.

Зараз на мені й так була найкраща з суконь. Колись блакитна, не надто пишна за минулою модою. Хоча тепер, кажуть, знову в моду входять криноліни. Багатьом після війни хочеться ще раз відчути світську пишноту. А в деяких навіть вистачає на це коштів.

Втім, не в мене. Тому переодягатися я не стала. Лише волосся вклала наново, утихомирюючи «водні пасма».

Натомість Рассанда постаралася. Кринолінів у неї теж не було, але чорна блискуча сукня виглядала розкішно. Волосся зібране у високу зачіску, в широкому вирізі декольте мерехтів сріблястий заручний кулон.

На її тлі я відчула себе якоюсь чумизою. Навіть з цікавістю пошукала, чи не взяла вона із собою фамільяра.

Хто її фамільяр, я не знала. Нею не вдавалося забратися до її кімнат: вони були надто добре запечатані магічним захистом. А М'Вару ми досі побоювалися.

Свої я теж запечатала б. Навіть намагалася знайти у книгах потрібні плетіння. Але Ней зупинив мене.

«Наше невміле чаклунство лише приверне їхню увагу», – сказав. А через кілька днів приніс ще один сувенір із Ліосу.

Тонкий прутик, який, як то кажуть, «відводив погляд». У нашому випадку – магічний. Хоч би хто намагався з'ясувати, чим я займаюся, не помічав би нічого незвичайного.

Щоправда, як захист він не працював. Але нам того й не було потрібно.

До сьогоднішнього дня.

Дивлячись на двох драконів, одного похмурого й суворого, другого – оманливо-милого, навіть спокусливого, я трохи зіщулилася, шкодуючи, що на моїх дверях не стоїть жодного захисту.

А раптом і справді вночі вломляться...

Втім, зараз ніхто нікуди ломитися не збирався. Фамільяра сестри я теж не помітила. Тільки погляди драконів, під якими довелося розправляти плечі.

Обидва одягнені в чорні урочисті вбрання, розшиті нитками – у Ерлінга сріблястими, у Іліддія блакитними. Строгі штани, темні блискучі сорочки, що підкреслювали ширину плечей. Начищені черевики – втім, зручні на вигляд.

Ніколи не бачила Рассанду такою. Вона чарівно усміхалася, опускала вії, не забуваючи заглядати в очі чоловікам, і вела нескінченну світську розмову.

Ніколи не підозрювала, що вона може бути настільки милою. У ті часи, коли вона виїжджала на бали, я була ще надто малою, а згодом у нашій країні вже стало зовсім не до балів.

Я все чекала, чекала, коли ж вона заговорить про Берлі! Але Рассанда говорила про що завгодно, тільки не про брата. І я теж боялася вставити слово, щоб не дратувати зайвий раз драконів. Адже вони знають, навіщо вони тут. Самі повинні висунути свої умови.

Фіран Ілідій із задоволенням підтримував розмову. Шепре Ерлінг мовчки спостерігав.

У далекому кутку я відчувала Нея. Дракони більше не задирали голови, не намагалися знайти його поглядами, і я трохи видихнула з полегшенням.