3

Землю припорошило снігом. Від дерев залишилися лише голі кістяки. Колись яскравий осінній килим листя став бляклим, брудним і більше не захоплював очей.

Лошиці на галявині не було – не знаю, хто і коли забрав її звідси.

– Ней! – крикнула я в порожній ліс, марно намагаючись пригадати, де впала. З кінця літа все змінилося і точно знайти місце я не змогла.

Сіла на повалений стовбур, кутаючись у тонке пальто і зігріваючи змерзлі руки паром.

– Ней, прийди до мене! – покликала відчайдушно, вже сумніваючись в успіху.

Але ж з'являвся він у фортеці! У зовсім закритій, та що там у фортеці – у моїй кімнаті, куди я точно не впускала його! Хоча б тому, що не могла відчинити двері.

Адже приходив, коли найбільше був мені потрібен!

Ззаду пролунав дивний шурхіт. Я швидко обернулася – і все одно не встигла помітити, звідки він узявся!

– Що, Амберлі? – тихо зітхнув Ней.

Зрадівши, я схопилася. Ледве не кинулася обіймати його, але якось раптом усвідомила: переді мною – парубок. Нехай він і роздивлявся мої голі ноги, перевіряючи свій перев'язок, і навіть не раз дотягував на собі до туалету.

– Ти перестав приходити, – зітхнула ніяково. – Я скучила.

– Справи, – трохи розвів руками він.

Я мало не спитала, які! Насилу змусила себе прикусити язика і згадати про вихованість.

– Розкажи про себе, – попросила натомість.

Він кілька хвилин вдивлявся в мої очі. Пропустив між пальців блакитне водяне пасмо.

– Проводити тебе додому? – чи запитав, чи запропонував.

– Не хочеш говорити, – сумно опустила голову я.

– Мені небезпечно говорити, хто я, – озвався він. – На таких, як я, маги часто полюють. Заради нашої магії.

– Ох, чому ж ти не попередив! – вигукнула я, злякавшись. – Якби я знала, взагалі б нікому нічого не казала б!

– І ти вже не хочеш дізнатись, хто я? – усміхнувся він.

– Не хочу наражати тебе на небезпеку! – замотала я головою. – Рассанда... теж маг. І її страшна наставниця-відьма М'Вара. Брр.

Ней згідно кивнув – мовляв, повністю поділяю. А потім раптом промовив:

– Я з ліосеїв. Вирощений друїдами.

Ох! Очі мої округлилися, і я не змогла втримати здивованого вдиху. Ліос – магічний полюс нашого світу, протилежність Тартру!

– Я думала, це казки! Ну, те, що друїди підбирають дітей, яких ще можна врятувати, і вирощують у Ліосі.

Кажуть, чарівні тварини, яких закликають у фамільяри, теж приходять із Ліоса. Але саме вони, ліосеї, чарівні перевертні – найвищі фамільяри, їх здатний закликати далеко не кожен навіть найсильніший маг. Істоти, наскрізь просочені магією. Зрозуміло, за ними полюють, особливо не надто сумлінні колдуни!

Але я не знала, як знаходять фамільяра, через сестру мені так і не довелося торкнутися цього таїнства. А друїди підтримали драконів, через що ми програли...

– Не казки, – Ней сів на пеньок і тужно дивився кудись у далечінь.

Тільки зараз я раптом зрозуміла, що, незважаючи на холод, – я особисто продовжувала кутатися в пальто! – він одягнений все в ту ж візерунчасту чорну жилету без сорочки під нею, ніби в нього і не було іншої, крім однієї, яку забрала Рассанда. Наче й не мерзне зовсім.

– Я мав стати драконом, – зітхнув він. – Але...

– Що трапилося? – прошепотіла я, стиснувши руки перед собою. Ловлячи кожне слово.

Він хитнув головою, не бажаючи говорити про своє минуле.

– Ти врятувала мене, Амберлі.

– Я?! – Здивувалася я. Це хто кого врятував!

Ней раптом відкрив жилетку – мені навіть дивитися було холодно на його роздягнений статний торс! Підняв руку, показуючи великий шрам, що йшов по внутрішній стороні від кисті до пахви і губився в проймі.

– Я довго чекав, коли зможу повернути тобі борг. Хоча друїди проти того, щоб ми спілкувалися з магами.

– Друїди зрадили нас! Перекинулися до драконів!

– Все трохи не так, – сумно хитнув він головою.

Сперечатися не хотілося. Той, хто сам мріяв стати драконом, навряд чи буде неупереджений. І все-таки він врятував мене, а не кинув помирати в лісі, на втіху диким звірам. Незважаючи на те, що «друїди проти».

І я відчувала до нього вдячність. І шалено хотіла з'ясувати, хто він!

– Не впізнаєш? – посміхнувся Ней, подивившись добрим, м'яким поглядом.

Мої очі розширилися, впізнавання промайнуло в глибині душі – і одразу ж замість Нея вгору здійнявся кажан. Той самий!

Якось я відчула, спіймала відлуння його енергії, яку колись залатувала, спаювала, щоб повернути мишці крило. Можливість літати.

– Ох! – вразилася я. – Але... я тоді не помітила нічого незвичайного!

Адже моя магія вже тоді прокинулася, як же я не побачила в простій летючій миші чарівну істоту?

Ней лише знизав плечима, і я додала:

– І що ти робив у нашій фортеці Тіссен?!

– Я не знаю, – зітхнув він, знову опускаючись поряд зі мною людиною. – Все моє минуле до того, як я потрапив до друїдів, приховано від мене. Але щось тоді привабило до твоєї фортеці. Марно намагався згадати, що.

– Будь моїм фамільяром! – випалила я швидше, ніж подумала, що говорю.

Ней смикнувся, здригнувся. Кілька митєй дивився на мене своїми чорними очима.

– Якщо не хочеш, то не треба! – поспішила відмовитися я.

Не відриваючи погляду, він пробурмотів похмуро:

– Ти не знаєш, так?

– Не знаю – що?

– Я не можу відмовити тобі, доки не поверну кровний борг.

– Хіба ти не повернув мені борг? – з подивом пробурмотіла я. Сам же казав!

– Кровний. Від першої смерті мене врятували друїди. Але двічі вони не рятують. Від другої мене врятувала ти. А я лише допоміг тобі з поламаною ногою. Переломи й без магії зростаються.

– Але я могла б померти у лісі одна!

– Твоя рана була не смертельною, – розвів він руками. – У всілякому разі, я не відчуваю, що вільний від нього.

Ней замислився.

– Хоча... можливо, це пов'язано з чимось іншим. Я й сам поки що нічого не розумію.