2

У суворому, холодному маєтку Моравен в мене не було подруг. З нами приїхало кілька слуг, але з тих, хто без дітей.

Зі смерті матінки я була залишена на саму себе і в теплі дні вилазила на гори, щоб помилуватися зовсім іншим морем, пінним та холодним. Або каталася верхи лісовими стежками.

Мені було років чотирнадцять, коли трапилася та дивна подія.

Якось на прогулянці моя немолода, вічно спокійна кобила раптом брикнула. Встала дибки, потім підкинула в повітря круп, ніби вжалена. Не втримавшись, я вилетіла з сідла.

Кобила сумно заіржала і рвонула уперед, а я, зробивши в повітрі кульбіт, звалився на кам'яну стежку.

Ногу обпалило нестерпним болем.

– Улько, куди ти, повернися! – прокричала я вслід, та кобила вже зникла за деревами.

Я спробувала підвестися, але ногу пронизав такий дикий біль, що я одразу впала назад.

Розпач захлеснув. Ніхто не прийде на допомогу, ніхто не знає, де я, якби раптом і вирішив мене пошукати! Але Рассанда ніколи не цікавилася, чому я не вийшла на вечерю чи як моє здоров'я.

– Улько, Улько! Повернися! Сюди! – відчайдушно кликала я, зриваючи голос.

– Шенно, – почулося раптом, і я здригнулася від несподіванки.

Доріжкою до мене наближався хлопець мого віку. І як я його не помітила?

– Звідки ти? – здивувалася, стискаючи зуби, щоб не стогнати.

– Звідти, – він махнув рукою назад.

– Хто ти? – я щиро спробувала пригадати.

– Син конюха, – озвався він, присівши поряд. Обережно помацав мою ногу та видав вирок: – Перелом. Можливо, кістка роздроблена.

Від безсилля захотілося вити. Якби мене вчили магії, я давно вже вміла б справлятися і з переломами, і з серйознішими травмами! Але зараз лише намагалася влити в ногу свою силу, тільки та мало що давало. Хіба лише біль трохи вгамувала. Я не знала, як правильно її розподіляти, як зрощувати кістки, збирати разом уламки.

Одного дитячого бажання вже не вистачало, здавалося, я щось втратила, доки не могла навчатися.

– Тобі б фамільяра, – промовив раптом хлопець. – Магія так і вирує.

– Ти відчуваєш? – здивувалася я. Придивилася.

Світле скуйовджене волосся і несподівано темні, майже чорні очі. Я ніколи не бачила його і водночас відчувала в ньому щось знайоме.

Він узяв кілька палиць, стягнув із себе сорочку, повернувши на місце жилетку. І примотав сорочкою палиці до моєї ноги, щоб я не могла її зігнути.

– Ось так, – промовив. – Ходімо, я допоможу тобі дійти.

– Як тебе звати? – пробурмотіла я.

Хлопець помовчав. Після відгукнувся дивним тоном:

– Ней.

– Дуже приємно, я Амберлі.

– Я знаю, – серйозно кивнув він.

Ми пошкандибали стежкою до замку. І за кілька хвилин вибралися на галявину.

На ній лежала кобила.

– Улька! – вигукнула я, спробувала кинутися до неї, але Ней утримав.

– Вона мертва.

Справді, мій дар доніс мені це за мить. Сльози навернулися на очі. Улька... де я зараз, у голодний воєнний час, візьму іншого коня? Моя єдина втіха... Що з нею сталося?

– Її вкусила змія, – ніби відповідаючи на мої думки, відгукнувся Ней.

– Змія? – пробурмотіла я, все ще не в змозі повірити.

– У цих місцях багато різних змій, – кивнув Ней.

До фортеці ми дісталися далеко за північ, вже у темряві. Всі сили я витрачала на пересування, Ней пихтів, приймаючи на себе майже всю мою вагу, і нам було не до розмов.

У голові темнішало від болю, і дорога здавалася просто нескінченною. А біля фортечної стіни чекав ще один удар.

Двері виявилися наглухо зачиненими, і як ми не стукали, ніхто не відгукнувся.

Тут тепер не було гарнізону. Майже всіх стражників прикликали на війну, з чоловіків залишилося лише кілька слуг. І вони не були готові відчиняти вночі двері у відповідь на лячні крики.

Ней наламав гілок і влаштував мене на них. Обійняв, зігріваючи в ранковому холоді, і, стомлена та знесилена, я заснула.

На ранок його вже не було. Мабуть, по допомогу пішов, вирішила я.

Та повернення так і не дочекалася. Незабаром ворота відчинилися. Служниці їхали за продуктами.

– Шенно Амберлі! – вигукнула одна з них, виявивши мене.

Слуги заметушилися, заголосили, віднесли до кімнати.

Я все виглядала Нея, поривалася сказати про нього, але вони метушилися навколо моєї хворої ноги. Уклали в ліжко, нагодували, напоїли.

Я майже заснула в теплі, коли всі раптом замовкли й виструнчилися.

Не бачачи, скоріше відчула появу Рассанди. Це був мало не єдиний випадок, коли вона зайшла до моєї кімнати.

– Хто тебе врятував, Амберлі? – запитала, наблизившись до ліжка.

– Ней, син конюха. Потрібно віддячити йому!

Рассанда зупинила на мені пильний погляд.

– У нашого конюха немає сина, – озвалася.

Я відчула, як мурашки побігли спиною. Може, син якогось іншого конюха?

Але я знала, відчувала: ні. Цей хлопець занадто дивний. І я точно колись зустрічалася з ним.

Кинула погляд на ногу, раптом зрозумівши, що ціпки більше не підтримують її. Може, він зовсім мені примарився?!

Але ні. Схоже, це служниці зняли страшну конструкцію. Палиці стояли за ліжком.

Трохи нахилившись, Рассанда зняла зі спинки сорочку, якою Ней перев'язував мою ногу. Придивилася, уважно, чи то принюхуючись, чи то розглядаючи магічним зором.

Раптом стиснула її, розвернулась і вирушила з кімнати, не випускаючи з рук.

А я майже одразу відключилася завдяки відвару, який приготувала куховарка. Щоб біль трохи зняти.

Прокинулася вночі. Поруч – нікого, я спробувала підвестися, але нога розпухла, посиніла і відгукнулася гострим болем.

Намагалась покликати когось, але вся фортеця вже спала. Сльози щипали очі від болю та образи. Допомагаючи нозі своєю магією, я все-таки сяк-так піднялася. Насилу зробила крок.

– Ну що ти, тобі не можна! – пролунав голос, і мене підхопив під руки Ней, що казна-звідки взявся. – Навіщо шину зняла? Нога має бути в спокої і не рухатися.