ПРОЛОГ

– На, – я просунула булочку крізь вузькі прути ґрат.

Хлопчисько дивився насумрившись, темні очі гордо виблискували в напівтемряві.

– Візьми, будь ласка, – прошепотіла я, пропихаючи руку далі в клітку.

Булочка пахла так ароматно, що юний бранець не витримав. Взяв її, зиркнувши на мене.

– Дякую, – буркнув.

Його привезли сьогодні вдень. Батько та старший брат були задоволені.

«Тепер ми зможемо диктувати умови драконам», – казали вони.

Я не зовсім розуміла, про що йдеться. З цікавості зазирнула в підвал, куди дітям суворо заборонили потикатися.

І побачила його. Хлопця зі скуйовдженим волоссям, може, на рік чи два старшого за мене. Замурзаний, голодний, він стиснувся в тісній клітці – але так гордо блищав очима.

Серце тьохнуло, магічний дар стрепенувся.

Думки постійно заходили про нього. Я боялася розпитувати, але прислухалася та придивлялася. Однак ніхто в замку нічого не казав – ніби не знали, або говорити про це було не можна.

Увечері я знову непомітно пробралася до підвалу. Хлопець так і сидів, наче всіма забутий.

Потай прокравшись на кухню, я стягла булочку і трохи молока. І тепер акуратно просовувала йому шийку пляшки. Тримала, доки він нап'ється.

– Спасибі, – подякував Хлопець, випивши останній ковток. І відкинув голову на прути.

– Хто ти? – запитала я, але він лише покосився у відповідь.

– Не знаєш? – хмикнув.

Я похитала головою.

– Ти, мабуть, дочка служниці? Як тебе звати?

Мої щоки напевно зашарілися, але хлопець навряд чи бачив це в темряві. Втомлено прикрив очі, продовжуючи спиратися на прути своєї клітини.

Матінка часто лаяла мене, що я виглядаю наче нечипура, гасаючи з дітьми прислуги по двору. І змушувала переодягатися у пристойні сукні до трапез, щоб порадувати поважного татуся. Адмірала Королівської Магічної Армії.

І добре, мабуть, що хлопчисько не визнав у мені його дочку. Навіть у свої одинадцять я розуміла: навряд чи він відчуватиме добрі почуття до доньки людини, яка його полонила. І тримає у клітці.

– Алья, – назвалася я ім'ям однієї зі своїх подруг-служниць. – А тебе?

Хмикнувши, він все ж таки представився:

– Рам.

Кілька днів я носила йому їжу. Хлопчисько залишався таким само небалакучим, не зізнавався, хто він і звідки. І чому його тримають у клітці. Зате почав посміхатися, коли я прослизала до нього в підвал.

Родова магія дозволяла відкривати будь-які замки в домі. І добре, що ніхто не подумав накласти додаткові чари.

Я теж боялася пробовкатися зайвого, дати йому запідозрити, хто я. Легко розповідала лише історії зі своїх пригод із дітьми прислуг.

А він слухав, мерехтячи очима, і просив розповісти ще. На губах раз у раз ковзала посмішка.

– Альк умовив нас грати у драконів...

– Хто це? – ледь спохмурнів Рам.

– Син кухарки, він друг, – переконано озвалася я.

– І як же ви грали у драконів? – на губах Рама знову замерехтіла загадкова усмішка.

Погасивши свічку, щоб нас не помітили, я влаштувалася біля клітки з іншого боку. У вікно світили зірки, обдував легкий літній вітерець. Незважаючи на спеку, в підвалі було сиро та мерзлякувато.

Рам повернувся, спираючись спиною на мою спину. Так прути давили трохи менше і ставало тепліше.

– Ну... – продовжувала я, – він хотів, щоб ми билися. Дракони прийшли на наші землі, а ми їх виганяли.

– Дракони прийшли на нічийні землі. Набагато раніше магів. А тепер маги намагаються їх вигнати.

– Ну, це ж гра, – знизала я плечима. Мені було не цікаво, хто там куди прийшов і навіщо бореться. – Тим більше ми так і не пограли.

– Чому? Дракони перемогли?

– Ні, – замотала я головою. – Дракони не можуть перемогти, – додала переконано.

– Чому? – похмуро озвався Рам. – Дракони сильніші.

– Магів більше, – наморщивши носа, спробувала я згадати пояснення батька. Потім знизала плечима: – І взагалі, драконами Альк призначив нас і хотів перемогти магією.

– Кого це вас?

– Мене і подружку, – я ретельно стежила, щоб не набалакати зайвого.

– Що за хлопець бореться з дівчатами? – зневажливо кинув Рам.

– Ми не боролися, – знизала я плечима. – Ми знайшли кажана.

– Мишу? – У голосі Рама ковзнуло здивування.

– Так, Сельва теж сказала, що дивно побачити її вдень, не на добро.

– Сельва?

– Служниця. Але у кажанчика було зламано крило...

– І?

– Альк хотів скинути її в прірву і подивитися, полетить чи ні. Але ми з подружкою не дали.

Я прикусила язика, мало не назвавши Алью на ім'я.

– І що?

– Ми її вилікували.

Батьки не були задоволені, коли я намагалася скористатися магією. Казали, треба спочатку навчитися, щоби не нашкодити.

Але мій водний дар дозволяв мені лікувати. З раннього дитинства я потай витрачала його то на кошеня, якого зачепило колесом, то на метелика, якому хлопці обірвали крила, то на напіврозчавлену жабу. Не знала толком, як це працює, просто вливала силу, усією душею бажаючи, щоб вони вижили.

– Магією? – запитання Рама нагадало про обережність. – Я думав, магія тільки у ваших шенн і шеннів. Аристократів.

Взагалі так і є. Але іноді трапляються винятки.

– Буває і у простих людей потроху. Ось Імра – дочка знахарки, вона й заговори може!

Я постаралася відвести розмову в інший бік, але Рам не повівся:

– То це вона лікувала?

Строго кажучи, її взагалі з нами не було, але я невизначено повела плечима.

– А у тебе? – не вгавав Рам. – Я відчуваю, що в тебе теж є магія.

– Зовсім трохи, – відгукнулася я.

Взагалі, я теж відчувала в ньому силу. Але десь у глибині, не на поверхні. Тому сподівалася, що він так само невиразно, не точно відчуває і мене.

Час злився в очікуванні цих годин. Мене тягнуло до нього, я хотіла дізнатися про нього все. А ще сильніше хотіла допомогти.