Розділ 17. Скрипочка

Стандартним свій ранок я б не назвала точно. М’які подушки та ковдри оточили мене своїм теплом настільки щільно, що я майже задихалася від спеки. Відкинула зайві шари тканини, сподіваючись віднайти ідеальне відчуття комфорту, але миттєво замерзла.

Ех, що ж за напасть! Що в реальному світі, що в драконячому єдиний спосіб знайти ідеальну позу — висунути одну ногу з-під ковдри і створити вентиляцію. І тільки-но моє тіло набуло стану дзен, а по обличчю розповзлася задоволена усмішка, як якась неприємна скрипочка заграла на всю потужність сучасного високотехнологічного динаміка.

— Та ви знущаєтеся, — вилаялася я, закриваючи голову подушкою.

Марно. Скрипочка проникала в саму суть буття, змушуючи мене відкинути постільну білизну і з украй незадоволеним обличчям підійти до дверей. Я відчинила їх — ні, смикнула так, що бідолаха ледь не зірвалася з петель. Виглядала я, ймовірно, не найкращим чином: на голові вороняче гніздо, в очах — ненависть, під очима — мішки розміром із місце проживання всіх тварин Ноєвого ковчега.

Повз проходив красивий молодий чоловік із білосніжним волоссям. І що ж за мода в них така? Учора ця мадам, сьогодні цей любитель ранкових тортур. Здається, я розгадала матрицю цього світу. Носиш біле волосся — маєш поганий характер.

— Мсьє, а можна зменшити тон вашого інструмента музичного мазохізму?

— Вибачте, що? — чоловік не перестав грати, але обернувся до мене із цілком здивованим і зацікавленим виразом обличчя.

Усвідомивши, що переді мною незнайомий чоловік, а я — не у своєму прогресивному світі, я швидко опустила очі вниз. Чорт би забрав мою злість із раннього часу, коли я дію швидше, ніж встигаю подумати. На мені була тільки легка біла нічна сорочка, яка за легкого подиху вітерця могла показати чоловікові всі принади, якими мене нагородила матінка-природа.

Показати мені, звичайно, було що, але робити я цього не збиралася. Без кави, без марафету!

— Загалом, — я прокашлялася, — тихіше, будь ласка, тут люди сплять.

— Так я і буджу всіх, — його блакитні очі горіли праведним вогнем.

І можна було сказати, що цей чоловік просто не усвідомлював, наскільки жахливо звучала його жертва ілюзії музики, але за хитрими зморшками біля очей, за тремтячими куточками губ можна було легко заявити. Цей чорт прекрасно усвідомлював, як сильно весь замок його зараз ненавидить.

— Якщо не хочете розшукувати свою скрипочку в уламках на Парватському ринку, то вкрай рекомендую оминати цю кімнату десятою дорогою, — буркнула я і зачинила двері.

Почувся гучний чоловічий сміх, за яким почала віддалятися мелодія. Не знаю, наскільки дієвою моя погроза стала, але вже за кілька хвилин у коридорі запанувала тиша.

Спати не хотілося, тому я вирішила причепуритися, привести себе до ладу й піти на пошуки пригод. А саме — бібліотеки.

Ванна цього прекрасного будуару знаходилася у віддаленій частині кімнати, прикрита грайливими тканинними шторами. Загалом уся сантехніка повністю відповідала середньовічним уявленням, що ввергло мене в певні роздуми й розчарування. Працювати із цими драконами ще і працювати.

Сукня в мене була тільки вчорашня, тож я миттєво вбралася саме в неї і поправила заломлені складки.

— Мені обіцяли принести взуття, — розгублено пробурмотіла я, озираючись навколо. — Ага!

Біля самого входу стояла невелика бордова коробочка з атласним бантом. Із захопленням дитини я підбігла до подарунка й кількома вправними рухами розв’язала вузол.

Усередині виявився справжній витвір мистецтва. Прозорі туфлі були вкриті золотими переплетеними лозами з діамантовими вставками в кінці кожної ліани. Посередині виднілася квітка, що тільки почала розпускатися. Ризикнула б припустити, що соняшник, але напевно сказати було складно.

Сиділи на мені ці туфлі, як влиті. Я покружляла кімнатою, щоби переконатися — вони не тільки красиві, а і зручні.

У коробці не було записки, але мені здалося, що вони були подарунком від принца. Хто б ще зміг надіслати мені таку красу? І коли тільки встиг розгледіти мій розмір?

Переконавшись, що я повністю готова, зробила крок до коридору й натрапила на повну тишу, яку зрідка переривав звук вітру. Пішла в той бік, звідки тягнуло. Однаково не знала, де розташована бібліотека, тож ішла більше навмання.

І знову портрети, портрети… І люди всі були різні. Зі світлим волоссям, з темним, з пронизливими блакитними очима й напрочуд темними. Про себе зазначила, що тільки портрет відомого принца був прикрашений золотою райдужкою очей.

Я дійшла до сходового майданчика і призупинилася в нерішучості. Нагору? Вниз? Чи спробувати пролетіти всю цю частину?

Знизу почулися звуки, і я привернула до них увагу. Голос належав владній жінці — тій самій вчорашній свасі. Її співрозмовником була якась служниця, яка погоджувалася майже з кожним сказаним словом.

— На стіл подай Абердин-ангуську яловичину, можна телятину — але не переборщи, не більш як дві перекусні тарілки. Я гадаю, — жінка на мить замовкла, збираючись із думками, — козулю і фазана теж можна поставити. Вони, звісно, не відповідають елітарному смаку наших драконів, але для леср піде, аж залюбки.

Служниця щось неголосно вимовила, із чого я не змогла розрізнити жодного слова. Але королівська сваха миттю аж вибухнула криком, нагадуючи мені італійців із їхньою люттю до піци з ананасами.