Розділ 15. Замок

Уже за хвилину летіти стало важче. Воно й не дивно — я вперше в житті взагалі летіла, а тут ще потрібно було підлаштовуватися під пориви вітру, постійно злітати вище й не втрачати з поля зору зарозумілого золотого дракона. Ще й не думати про те, наскільки він зарозумілий, щоб він, не дай боже, цього не почув.

Майданчик для приземлень був майже на даху самої будівлі. Принц Артальд різко злетів вище й плавно приземлився на задні лапи. Я уважно стежила за кожним його м’язом, щоби повторити ці дії. Шансів на помилку не було.

Дрібне тремтіння пройшлося по моєму хребту, і я відчула, як усі м’язи скорочуються до менших розмірів. Це було несподівано неприємно — я поморщилася. Поколювання тривало ще кілька секунд після того, як мої вже людські ноги торкнулися гладкої поверхні майданчика.

Білий туман укривав мої голі частини тіла, викликаючи холодні мурашки. Я озирнулася в пошуках якогось одягу, але на відміну від площі, з якої ми злетіли, тут не було нічого. Я розгублено знайшла очима принца — до нього вже поспішали слуги з усім необхідним.

Я вибачаюсь... А я?

— Пані, прошу.

Дівчина з ідеально укладеним волоссям підійшла до мене, простягнувши світло-блакитну сукню з дорогоцінною крихтою. Допомагати мені ніхто не збирався — дівчина витончено вклонилася і пішла, щойно я взяла сукню в руки. Що ж, будемо сподіватися, що вона не дуже складна в одяганні. Пам’ятаю, ми проходили середньовічну моду. Так там часом і не одна, і не дві служниці допомагали вдягнути пані у витвір мистецтва.

Дарма хвилювалась. Ця сукня ледь діставала до колін і більше нагадувала фасон сучасної моди. Мої плечі залишалися відкритими, від ліктя м’якою хвилею розходилися повітряні рукави. Взуття мені не запропонували, і я розгублено озиралася навколо. Може є якісь гостьові капці?

— Щось шукаєте, альта Шантель? — з лукавою усмішкою запитав принц.

Я підняла голову й зустрілася з ним очима. Дихання перехопило — я торкнулася грудей рукою, намагаючись заспокоїти раптом схвильоване серце. Утім, є підозра, що хвилювалося не стільки серце, скільки метелики нижче.

— Мені не принесли взуття, стофе Артальде.

Але у своєму будинку я безумовно носила взуття. Значить це не місцева традиція, а щось інше.

— Вам принесе служниця, коли ви облаштуєтеся у своїх покоях.

— А поки я буду, як шмаркачка ходити? — я скептично підняла брову.

На обличчі принца промайнула напруга, змішана з роздратуванням. Але врешті-решт, мої слова несли в собі здоровий глузд. Він обернувся в бік входу до замку — слуги смиренно чекали на нас біля дверей. Стоф Артальд цокнув язиком — яка зваблива звичка водиться в цієї королівської ящірки — і простягнув мені руку.

М’яка долоня повисла в повітрі, тоді як сам принц мовчав. Я не рушила з місця, а принц все чекав. Я взагалі-то теж.

Різким рухом стоф Артальд скинув взуття зі своїх ніг і знову зустрівся зі мною очима, продовжуючи простягати руку.

— Вас не посміють назвати шмаркачкою, якщо я поруч ітиму в такому ж вигляді.

— Хай буде так, — я прихильно кивнула й обережно торкнулася пальцями його великої м’якої руки.

Від холодної кам’яної плитки пальці миттєво змерзли. Але тепла рука несподівано зігрівала сильніше за розпалений камін.

Біля дверей принц махнув слугам, кинувши, що сам проведе альту в її покої. Я сковтнула. Це навіщо йому самому мене проводжати? Слуги подивилися на наші ноги з подивом, але, як і сказав чоловік, не посміли нічого сказати.

Ми увійшли всередину.

Йти довелося довго, і, як на ту пеню, жодного нещасного килимка, жодної ведмежої шкурки, щоби пальці бодай на кілька секунд зігрілися після крижаного каменю.

Я відволікалася на замок. Стіни були прикрашені портретами королівських осіб — десь у людській формі, десь у драконячій, десь у польоті, а десь у смиренній і величній позі. Я проти волі закинула голову і із цікавістю розглядала всі картини.

— Відбір розпочнеться завтра, — щойно нікого не виявилося поблизу, швидко зашепотів принц. — Більшу частину випробувань я буду сам вирішувати, кого пропускати в наступний тур, тож вам не треба хвилюватись за випробовування. Спробуйте просто не померти.

— У сенсі? — я навіть нервово хмикнула.

— Ви думаєте фаворитку принца не захочуть усунути? — він не дивився мені в очі, але губи викривилися в отруйній посмішці.

Ця посмішка не видавала турботу про ближнього — радше пережитий досвід, мудрість, яку він був змушений увібрати. Невже й самого принца намагалися вбити? Я не наважилася поставити це запитання.

— Гардероб вам буде надано такий самий, як і всім учасницям відбору, — тим часом продовжував принц. — Тож, я вас прошу, не треба більше експериментів з... одягом.

Це він, певно, згадав мою сукню служниці.

Коли ми проходили повз вхідні двері або сходові прольоти, стоф Артальд замовкав — слуги ввічливо кланялися йому. Я про себе відзначила незвичність їхнього поклону — обидві руки з’єднувалися в районі сонячного сплетіння, поки сама людина кланялася. Так поводилися і жінки, і чоловіки. Цікаво, чи існують тут реверанси?