Розділ 10. Злодійка

Світле волосся хльостало веснянкуваті щоки, поки хитрий малий маневрував між рядами. Продавці давно відстали від нього, але не я — тіло Шантель було відмінно підготовлене фізично, а сила мого внутрішнього азарту просто не могла дозволити втекти такому юному даруванню.

Чого не сказати про мою високоповажну служницю. Спочатку вона намагалася наздогнати мене, кидаючи слину й піт на її гарну сукню, але незабаром і ці звуки стихли в людському натовпі. Нічого. Я сподівалася, що Френні мене потім наздожене.

На ринок щодня ходити в мене не вийде. А такий союзник, як цей малий, зможе добувати всі плітки для мене. Френні зрозуміє.

Та доля була не так прихильна до моїх ідей. Я втрачала хлопчика — він був надто швидкий. Спочатку з поля мого зору зникли його світлі локони. Вони розчинилися серед натовпу людей, що поспішали у своїх справах. Потім щезла і його бавовняна сорочка. Скільки б я не визирала його — хлопчик немов зник. Я навіть залізла на невеликий кам’яний виступ, щоб детальніше все оглянути, але марно.

Розчароване зітхання вирвалося в мене з грудей, як раптом тихий дитячий голос донісся, наче з-під землі.

— Пані, а навіщо ви за мною бігли?

Обраний мною виступ виявився найвдалішим з усіх. Поруч із ним стояли бочки, за якими й ховався той самий шуканий юнак. Мої очі загорілися, і я змахнула азартний вогник легким помахом вій.

— Ти вкрав шматок м’яса в того чудового продавця, — зауважила я зі злегка лукавою усмішкою.

Я не дивилася на нього безпосередньо, прикидаючись, що намагаюся розгледіти когось у натовпі. Мені потрібно було завоювати його довіру.

— Це від голоду, пані, — награно проблеяла дитина, сподіваючись на моє співчуття.

Я хмикнула.

— Мета не виправдовує засоби. Я можу здати тебе ось тому серйозному чоловікові, — я припустила, що це був полісмен, судячи із суворого погляду й темної уніформи, — і тоді у в’язниці тебе почнуть добре годувати.

— Не треба, пані, — він округляв очі й жалібно пробурмотів, — мені ж ще братів, сестер годувати.

Ага, чудово, значить він ще й не один.

— Що ж, тоді в обмін на моє мовчання, — подумавши, я почухала підборіддя, — тобі доведеться дещо зробити для мене.

— Що завгодно, пані!

Я склала руки перед собою і почала розгойдуватися взад і вперед — Френні ніде не було видно, а без неї я навряд чи знайду шлях додому. Залишалося сподіватися, що огрядна служниця не втратила мене остаточно, і просто дуже довго намагається підійти ближче.

— Мене цікавлять базарні плітки, — уважно оглядаючи людей, вимовила я, — ті, що стосуються відбору наречених. Мені потрібно, щоб ти всіх підслуховував, а потім доповідав мені.

— Це дуже багато роботи, пані, — насупився малий, — а мені потрібно ще годувати сім’ю.

Під годуванням він, мабуть, мав на увазі крадіжку м’ясних стегенець, які погано лежать.

— Я заплачу.

— П’ять золотих за кожну новину, — нахабно випалив він.

Я навіть сторопіла й подивилася на хлопчика впритул. Тонка сорочка, діряві штани, замурзане обличчя. І така дика вдача. Я похитала головою і схрестила руки.

— Здається, умови тут ставлю я, — хмикнула, підібгавши губи. — Три золотих.

— Чотири!

Торгаш. На паризьких ринках йому було б дуже комфортно.

— Три або я йду.

— Гаразд, — проричав крізь зуби хлопчик, — по руках.

— Плачу в тому разі, якщо інформація цінна, — додала я, перш ніж погодитися на умови хлопця, — а то почнеш мені розповідати одне й те саме по колу.

— Справедливо, — буркнув він, відвернувшись.

Я відчула смак перемоги. Звісно, я змогла перемогти в суперечці всього лише дитину, але зате яку! Настирливу, нахабну, навчену життям вулиць. І все ж я, потраплянка в чужому тілі, змогла обвести його навколо пальця.

— Як тебе звати? — запитала я, простягаючи йому руку для рукостискання.

Хлопчик спочатку здивовано подивився на мене, потім на мою руку, і раптом розплився в радісній усмішці. Боже, бідний малюк, у нього, мабуть, зовсім немає друзів, якщо невідома тітка з ринку викликає стільки щастя.

— Том, — він потиснув мою руку своїми замурзаними пальцями.

Я не скривилася ні на мить, відчуваючи гордість від того, що знайшла нового друга й соратника в цьому чужому світі.

— А вас?

— Альта Шантель, — я згадала привітання принца.

— Альта Шантель, здається, за вами прийшли.

— А, це моя служниця, — здогадалась я і обернулася, — познайомся, це Фре…

Ось тільки це була не Френні. Переді мною стояв той самий полісмен, яким я кілька секунд до цього погрожувала хлопчикові. Він дивився на мене, насупивши свої густі брови все більше й більше. Здавалося, цілий кущ виріс у нього на переніссі. Ні, це було скоріше схоже на ліс із пагорбами й низинами. Чомусь здалося, що звідти ось-ось може вийти ведмідь.