Розділ 9. Пліткарки

Мене миттєво оточив шум і дзвін столових приборів. Продавщиці хапали шматки м’яса з прилавка і з галасливим «хлоп» кидали його до себе на стіл. Тут же їхні ножі-тесаки підлітали нагору, щоб з усієї сили приземлитися на м’ясну частину.

Десь вдалині бринчав чи то на гітарі, чи то на гуслях вуличний музикант. Я його не бачила, але могла чути, як він ніяково перебирав якісь струни.

Ринок цього міста був забитий м’ясними відділами. Тоді як у моєму Парижі в ціні випічка і фрукти, тут можна було знайти вирізку на будь-який смак. Скільки я не дивилася вздовж рядів — тільки рожеві тушки визирали й дивилися на мене у всій своїй привабливості.

Овочі, якщо й десь продавалися, то в зовсім мізерній кількості і, ймовірно, за завищеними цінами.

— Ласкаво просимо до ринку міста Парваті, — захоплено промовила мені на вухо Френні, продовжуючи міцно тримати за руку. — Тут вам варто тримати вухо гостро, а гаманець близько, бо кишенькових злодіїв тут, моя люба, більше, ніж крилець дичини.

— Чому тут стільки м’яса, Френні? — запитала я, поки ми повільно проходили вздовж рядів. — Я майже не бачу іншої їжі.

— М’ясо — основний раціон драконів, — її голос звучав м’яко, але впевнено, — і що ліпше воно приготовлене, то вправнішим вважається його продавець.

Абсолютно нелогічна істина, але сперечатися із жінкою, що раптом повеселішала, я не наважилася.

Продавці були різні. Жінки всі, як одна, були вкриті темною засмагою і глибокими емоційними зморшками, наче все їхнє життя оберталося навколо сміху й танців. Чоловіки навпаки, навіть не усміхалися покупцям. Я помітила, що чим більше шрамів у такого продавця, тим довша в нього черга. Мабуть, продавали м’ясо безпосередньо мисливці.

Цікаво.

— Куди зазвичай ходять дівчата? Я маю на увазі тільки дівчата. Якісь магазини одягу, прикрас?

Френні замислилася, а потім хмикнула й повела мене на перехресті кудись углиб ринку. М’ясні ряди почали рідшати, замінюючись кам’яними виробами. Тут були і ювелірні прикраси, і домашнє начиння, яке я звикла бачити радше з дерева, ніж із каменю.

Взагалі помітила, що дерев’яних виробів тут практично не було.

Одна зі стійок привернула мою увагу. Сама по собі вона не являла собою нічого незвичайного — виделки та ложки з різьбленими вставками, а продавець був неговірким і відверто сплячим чоловіком. Загалом, за цим столом особливо не поговориш, що мене й зацікавило. Можна мовчати і слухати.

За сусідньою стійкою дві продавчині про щось дуже емоційно спілкувалися. Ложки були непоганим відвертальним маневром. Я потягнула Френні в той бік і притиснула палець до губ — мовляв, ідемо туди, але ні слова. Жінка зрозуміло кивнула.

— А я тобі кажу, гарситська донька вже виграла цей відбір, — голосила руда жінка з таким кольором волосся, який я б вважала штучним — причому далеко не найякіснішим. Її шкіра була вкрита родимками й бородавками, а руки, натруджені й сухі, періодично болісно тремтіли.

Вона сперлася об стійку й говорила зі своєю подругою — непримітною русявою дівчиною, молодшою за неї на добрих років п’ятнадцять.

— Моя Жизель їй і в підметки не годиться, — далі голосила руда продавчиня. — У тієї, значить-ся, волосся кольору молодої козулі, очі отакенні, — вона зобразила щось схоже на кавун, — а сисяндри…

— Вам не личить таке слухати, пані Шантель! — Френні вся почервоніла й зашипіла на мене, щойно почула плітки затятих продавчинь.

Я осмикнула мою надмірно активну служницю і веліла замовкнути. Інакше кину її тут — і нехай шукає потім, куди я поділася. Мабуть, сказала я це дуже агресивно, тому що на якийсь час Френні все ж таки закусила губу й не говорила.

Поки ми сперечалися з моєю служницею, продавчині змінили тему з «гарситської дочки» на когось іншого. Я розчаровано зітхнула. Хотіла дізнатися про цю панянку більше, та видно не судилося.

— Людська потвора?! — раптом заволала руда продавчиня, і її подруга зашипіла на неї і зашепотіла щось агресивно на вухо.

Я опустила вії на вилку, що лежала на столі, і удала, що вона мене цікавить значно більше, ніж розмова поблизу. Я вся перетворилася вголос, розчинившись у звуках ринку і плітках двох жінок.

— Кажу тобі, — долетіло до мене від русявої дівчини, — вона в брата мого чоловіка книжки купувала. З географії та історії. Така ламана мова в неї була, її ледве розуміли. Не розмовляють так дракони, Маржі!

Та, яку назвали Маржі, шоковано притулила руку до рота, голосуючи постійно про походження дівчини. Як так-то! Яка ганьба! Люди на відборі наречених для дракона!

І поки продавчині не перейшли на іншу, більш цікаву для них тему, я кинула ложку в сплячого чоловіка й кинулася до їхнього прилавка. Маржі продавала спеції, а її русява подруга — мисливські ножі.

— Френні, нам потрібні були спеції, — голосно сповістила я, підштовхуючи служницю ближче.

Вона на мить розгубилася і перевела погляд із мене на продавчиню, потім знову на мене й моргнула кілька разів. Її красномовний вигляд так і запитував допитливо «шо?», але я впевнено усміхалася з піднятими бровами. За мить Френні зрозуміла мене. Вона хитро оскалилася, підняла палець догори і, не криючись, підморгнула мені.