Розділ 5. Пропозиція

— Розумієте, альта Шантель, мій батько, стоф Етьєнн, має намір одружити мене найближчим часом.

Я не стримала усмішки. Серйозно?

— І як я можу допомогти із цим?

— Виходьте за мене.

Я все-таки фиркнула. Погодьтеся, це було вже перебором: я в невідомому світі, у тілі дівчини легкої поведінки, з абсолютно нульовим розумінням роботи магії цього світу й абсолютно повним бажанням повернутися у свій рідний світ. Але найголовніше, що до цього всього приходить самозакоханий принц, який має всі карти для мого знищення, і заявляє, що, мовляв, кохаю безмежно, не женіть геть, красуне!

Принц підкинув брову, сприймаючи мій сміх за смертельну образу.

— Прошу вибачити мені, принце Артальде, — шкода не було, — але не думаю, що ваш батько буде радий такій невістці.

— Мені б, звісно, принесло певне задоволення одружитися з вами й пограти в нього на нервах, — згідливо посміхнувся чоловік. — Але, боюся, ви маєте рацію. Я все ж таки принц.

Він очікував реакції. Мабуть, в очах чоловіка я мала знепритомніти від цих слів. Сам принц! Куди ж мені до його царської персони. Принц Артальд сприйняв моє мовчання інакше.

— Але не варто картати себе за подібні припущення…

Тільки б не розсміятися йому в обличчя. Від нервів і його дивовижних фраз.

—… ви маєте вигляд і відповідаєте тому задуму, який я хочу вам запропонувати. — Принц знову посерйознішав, і я слухала кожне його слово. — Батько скликає відбір наречених, де може взяти участь кожна незалежно від статусу і… — він виразно показав на ліжко рукою, — роду діяльності.

Нерви, що лоскотали душу до цього, відступили в німій цікавості.

— Переможете в ньому, — очі принца горіли золотим полум’ям, — після чого ми розірвемо заручини. Посудіть самі, усі у виграші. Я щонайменше на п’ять років позбудуся необхідності участі у відборі, а ви отримаєте солідну суму, достатню, щоб виїхати куди заманеться.

— Про яку суму йдеться? — мої губи пересохли.

Іскра промайнула в очах принца, коли посмішка розтягнулася, знову показуючи гострі, як скелі, зуби. Пастка. Він почувався хижаком, який заманив жертву в пастку.

— Як я і сказав раніше, — хмикнув принц Артальд, — цей мішок втихомирить ваш запал.

Я майже задихнулася від обурення, готова придушити цього самозакоханого хама, заїхати йому каблуком по найніжніших драконячих місцях. І тільки маленьке тоненьке бажання жити зупиняло від таких радикальних дій.

— Я заплачу вам двісті тисяч. Навряд чи знайдеться принаймні один гарсит, здатний переплюнути таку суму, чи не так?

Не так. Гадки не маю, наскільки це багато і хто такий гарсит. Я схрестила руки й підвела брови, немов би говорила «і це все?».

Але в думках я міркувала. Пропонування справді привабливе. Я змогла б уникнути необхідності виконувати небажану для мене роботу, змогла б поспілкуватися з кимось королівським щодо бібліотек та архівів. Хто знає, може я змогла б знайти інформацію про повернення?

Але брак необхідності працювати приваблював куди більше. Ось тільки погоджуватися на маленьку суму я теж не була готова.

Я відвернулася, ніби мене роздирали сумніви.

— Що ж, ні, так ні, — принц же попрямував до виходу.

Такого я зовсім не очікувала. Хіба чоловік не наполягатиме на своєму, доки не отримає бажану вигоду? Невже… він знову вирішив провести мене? Нога принца торкнулася верхньої сходинки сходів.

— Принце Артальде, — я покликала його.

Куточки губ чоловіка поповзли вгору.

— Передумала? — з насмішкою запитав він.

І в його очах промайнула радість і надія, але не як від спійманої жертви, а як від перемоги в заздалегідь програшній партії. Здивування, змішане з майже дитячим захопленням. Принце Артальде, вас так легко читати.

— Ви забули свій мішок, — я кивнула в бік ліжка, миттю спіймавши лють в очах чоловіка.

Він перетнув кімнату швидше, ніж я встигла пискнути. Підійшов так близько, своїм натиском втиснувши мене в стіну позаду. Наші тіла торкалися. Мої груди від кожного подиху проїжджалися по його надто тонкій сорочці. Сюртук був розстебнутий.

Принц Артальд стиснув губи, готовий майже чортихнутися мені в обличчя. Я злякано дихала. Він не дивився мені в очі, спопеляючи стіну вище моєї голови. І це при тому, що він нахилився, підійшовши до мене.

— Триста, — принц випростався на повний зріст. До чого ж він високий, боже: — Триста тисяч, Шантель, і ти перестаєш зі мною сперечатися на рівному місці.

«Ти» й без титулу. Ризикну припустити, що йшлося про божевільну суму грошей. Я далі мовчала, принц далі важко дихав. Шкірою пройшлися дрібні мурашки, вивертаючи мою свідомість на виворіт.

— Згодна?

Його тіло все ще втискало мене в стіну, змішуючи страх із неймовірним бажанням не розтискати обіймів. Чоловік був мені симпатичний, і якби обставини… якби світ був іншим.

Я кивнула.

— Так-то краще, — він нахабно підморгнув мені й цього разу справді покинув кімнату.