Розділ 4. Принц

— Френні, чому Шантель могла б не приймати відвідувачів? — запитала вголос, кутаючись у теплий рушник. Зайва волога випаровувалася майже миттєво.

— На моїй пам’яті таке було тільки під час віспи.

Я не заспокоювала Френні, але бачачи мою крижану серйозність вона переставала плакати. Шмарклі були витерті об рукав.

— На хвору на віспу я не схожа, — відкинула цю ідею одразу. — А як щодо критичних днів? Коли дівчина не може… ну, ви розумієте.

Френні насупилася і подивилася на мене дивно. Потім підійшла ближче й помацала мій живіт, прицінюючись.

— Ні, — дійшла свого висновку жінка, — на вагітну ви не схожі!

— Боже, Френні, я не про вагітність, — я втрачала терпіння, як і, ймовірно, принц, який чекав на зустріч зі мною, — а про те, що відбувається щомісяця!

— Повний місяць? Перше число? Я не розумію, про що ви так говорите, Стефані.

Жінка виглядала щиро здивованою, що змусило мене дійти ще одного, на перший погляд, очевидного, висновку. Дракони — не люди. Біологічно теж, хоч і перебувають у людській формі.

Що ж, тоді вибору немає.

Я насухо витерлася. Френні тримала підготовлену для мене сукню: криваво-червону з пелюстками троянд замість рукавів і з глибоким, непристойно глибоким декольте. Туфлі до цього пропонувалися відповідні.

Здається, востаннє я ходила в таких ще на першому курсі. Сподіваюся, ніжки не розучилися тримати баланс.

— Що ви будете робити? — голос Френні тремтів.

На кону була не моя честь — до неї служниці, ймовірно, діла не було. Ні, на кін були поставлені наші життя. Бо викриють у некромантії і все, пиши заповіт, надсилай листа голубиною поштою.

— Вам би поспішити, — жінка тряслася, наче від холоду, — принц Артальд…

— Почекає.

Я подивилася в дзеркало біля чана, нанесла легкий макіяж із підручних засобів — притемнила брови й вії, прицмокнула бордовими губами і вийшла з кімнати. Подивилася востаннє на місце мого релаксу. Відпочинок, прийняття себе й нового стану речей — ні, усього цього мені було не дано відчути.

Замість цього на мене чекало рандеву з принцом. Яке я неодмінно планувала зірвати.

— Ви чекайте в спальні, пані Шантель, — інструктувала мене Френні, допомагаючи спускатися, — я покличу до вас принца. А там уже… наші життя у ваших прекрасних ручках, моя люба.

Ручки без манікюру, до речі, це я помітила одразу. Можливо тут це було не в ходу? Що ж, тоді можна відкрити подібний бізнес. Упевнена, дракони-жінки будуть щасливі, якщо замість недогризків або нудних кігтиків у них з’являться і квіточки, і метелики, і всі кольори веселки. А мені це буде непоганою альтернативою нинішній… роботі. Залишилося тільки відвадити принца.

З такими думками я підійшла до гарного вікна, з якого відкривався краєвид на гору. Це не був той гарний краєвид, коли бачиш, як птахи кружляють, як дерева шумлять і здається, що міць природи поглине тебе повністю. Ні, я буквально бачила… гору. За кілька метрів від нашого будинку. Ще диво, що сюди світло взагалі проникає.

— Ви майже почали грати на моїх нервах, альта Шантель, — почувся вкрадливий, лагідно-звабливий і небезпечно-палючий голос ззаду.

Ось тільки я не встигла розтанути від звуків його голосу, спантеличившись тим, як він мене назвав. Альта? Це ще що за звір? Потрібно буде дізнатися потім у Френні.

Обертатися не поспішала. Я відчувала напругу спиною, і мені потрібен був час. Для всього: зібратися, продумати план, налаштуватися, приготуватися до боротьби. Можливо не на життя, але на смерть.

— Вас так захопив краєвид за вікном? — з насмішкою запитав принц, усе ще звертаючись до моєї оголеної спини.

Я відпустила понівечену покусану губу, глибоко вдихнула й повернулася обличчям до відвідувача.

Сховати хвилювання, сховати хвилювання, сховати…

Дихання перехопило. На мене дивилися магнетичні золоті очі. Ніколи у своєму житті я не бачила такого відтінку.

— Нічого особливого, — байдуже промовила я, нібито моїм тілом керували.

Ніби я не реагувала на присутність принца, чий лик вабив. На секунду я навіть забула про свою честь і бажання послати цього нахабу куди подалі. Чомусь я очікувала побачити величезного товстуна із сальними пальцями, який мріяв би торкнутися моєї шкіри, бо інші жінки гидували перебувати з ним поруч.

Загалом, надумала я собі багато чого, і вже точно не красеня з магнетизмом кобри.

— І все ж ви не могли відірватися від нього.

Що ж він пристав так до мого вікна, господи. Комплекс віконних рам?

— Думала, чи заслуговує щось іще на мою увагу, — сказала й майже відчутно прикусила язика.

Що ти робиш, жінко? Це не загравання з професором у виші, це, Йокара мать, принц у Середньовічній країні, який за одним помахом пальця може вирішити, жити тобі чи ні! Я підняла підборіддя, гордо й хамовито. Вмирати, так красиво.

Але на мою радість, полегшення і ще якесь дивне відчуття шаленого биття серця принц Артальд розсміявся.