Розділ 3. Наша пані

Усмішка потьмяніла на моїх губах і зникла остаточно, щойно Ладрон вимовив те, про що я вже здогадувалася, але не хотіла визнавати:

— Наша пані — дракон легкої поведінки.

Серце забилося так швидко, що мені перестало вистачати дихання, настала пекельна нудота. Я відчула, як земля йде з-під ніг. Моє тіло послабшало й обм’якло. Сподіваюсь, Ладрон зміг мене спіймати до того, як і без того поранене тіло торкнулося підлоги.

Прийшла до тями я не відразу — усе кружляло, думки плуталися. Певно, пан Джозеф не поставить мені нез’яв, раз мені стало настільки дурно.

Усвідомлення старою каргою постукало у свідомість. Який до біса пан Джозеф… Я майже заскімлила, згадавши події напередодні. 

Відкривати очі не хотіла, хоча відчувала, що зробити це можу легко. Ні, я воліла залишитися «сплячою» і зрозуміти, як чинити далі.

Шанс того, що мені щось підсипали і все, що відбувається, не більше, ніж моя галюцинація, залишався, але був занадто малий, щоб на нього сподіватись. Я не так багато фентезі книжок читала, щоб мій мозок згенерував таке! Ще й таке детальне. Тож спробуємо прийняти за істину те, що я опинилася у світі, де існують дракони.

Ба, більше, я — один із таких драконів. Із приємного — можна випробувати щось новеньке, політати, наприклад, спробувати скористатися магією. Про таку пригоду точно мріє кожен другий у моєму університеті. З неприємного — ніхто не знає, як мені повернутися додому, і рід моєї діяльності не такий, щоб мамочка схвалила.

Мамочка! Як уявлю, що вона там одна, бо її горе-дочка так і не повернулася з ВНЗу… Ні, я точно маю повернутися назад. І, бажано, знайти собі нову галузь діяльності на той час, поки шукаю спосіб повернутися додому.

Ладрон щось говорив про академію. Може я зможу туди вступити і знайти відповідь на своє запитання? Він вилетів звідти, але в мене чорний пояс із відмінного навчання. Ніяка наука не зрівняється з лекціями мадам Вуазьє, де вона буквально змушувала нас запам’ятовувати кожне сказане нею слово. А я здобувала тільки вищі бали!

М’яко видихнувши, я розплющила очі. Нова кімната, мабуть, теж спальня, але набагато скромніше обставлена. Вдалині за столом сиділа Френні й задумливо дивилася у вікно.

— Перепрошую? — я звернулася до неї і сіла на ліжку, заправленому м’яким бавовняним простирадлом. Ще трохи нудило, але я вже могла рухатися.

— Ви вже прокинулися? — голос жінки звучав, наче здалеку, ніби думками вона була зовсім не тут. — Вибачте, що я так реагувала на вас раніше. Як ви почуваєтеся?

— Голова болить, але вже краще, — я кивнула, але не поспішала вставати з ліжка. — Де Ладрон?

— Пішов по ліки для вас, — Френні не поверталася до мене, що викликало більше запитань, ніж відповідей.

Я їй не подобаюся? Це я тут жертва, а не вона, із чого така реакція?

— Вибачте, що завдаю клопоту, — абсолютно не відчуваючи каяття кинула їй. Жінка не відповіла.

Чудове спілкування. І з нею мені продовжувати жити якийсь час? Важко доведеться.

— Ви не завдаєте клопоту, — з льодом у голосі відповіла вона, — ви і є клопіт. Що нам накажете робити тепер? Жити так, як до зустрічі з пані Шантель?

Спантеличена раптовими звинуваченнями, я не одразу знайшлася що відповісти. Чи варто повторювати, що жертва ситуації тут я? І їхніх рук праця те, що я опинилася тут?

— Живіть як хочете, Френні, — відповіла її ж тоном, — мені доведеться шукати роботу, вчитися, жити у світі, про який я нічого не знаю, у тілі, яке мені не належить. Жалійте себе скільки влізе, але не мені, будь ласка.

Несподівано Френні сумно посміхнулася і, нарешті, зволила повернутися до мене обличчям. У її очах стояли сльози.

— А язичок у вас такий само гострий, як у пані Шантель, — вона нашвидкуруч витерла очі, закинула рушник на плече й підійшла до мене. — Що ж, нумо звикати до нового життя разом. Я — Френні, приємно познайомитися!

Різка зміна настрою жінки змусила мене майже фиркнути, але я стрималася. У нас обох немає вибору, окрім як звикати до сумісного життя. Певно, не варто одразу ворогів будувати.

— Стефані, — кивнула їй.

— Боюся, Стефані, — жінка сіла до мене на ліжко і плеснула себе по коліну, — вам доведеться називати себе Шантель. Якщо ви комусь розповісте, що воскресли в чужому тілі, то висіти нам усім із петлею на шиї.

Чудово, я опинилася в Середньовіччі із середньовічними звичаями і вкрай небезпечною роботою. О боже, дай мені сил.

— Некромантія заборонена, — додала Френні.

— Мабуть, не без причини, — не втрималася я від коментаря, змусивши жінку хмикнути.

— Мабуть, — не стала сперечатися вона, а потім поплескала й мене по коліну, — давайте допоможу вам прийняти ванну і змити цю кров із тіла. А там і Ладрон принесе ліки.

Ванна була в окремій кімнаті без вікон, де джерелом світла слугували свічки. Вкрай романтично. Про водопровід у цьому чудернацькому світі, звісно ж, не чули. Турботлива Френні підігріла воду у відрах чи каструлях і заповнила ванну швидше, ніж я встигла зняти із себе красиву сукню.

Від теплої води тіло занило, я відчула, як кожен м’яз зашипів. Одразу ж знайшла на шкірі синці від сильних ударів — певно той пан, якого мені згадали, постарався. Треба буде дізнатися про це більше, але все пізніше.