Розділ 2. Не Париж

— Боюся, це неможливо.

Після цих слів я очікувала, що юнак схопить мене або вдарить, а тому дістала цвях, озброївшись ним, як ножем. Юнак важко видихнув і простягнув руку, щоб допомогти встати. Без тіні посмішки він показав на двері. Мовляв, будь ласка, йди.

Я не поспішала ховати цвях, з побоюванням озираючись на нього й жінку в сльозах. Я все ще похитувалася і з усіх сил смикнула на себе металеве кільце. Відкрити двері вийшло з третього разу, коли я майже осіла на підлогу.

— Могли б і допомогти, — крізь зуби процідила я, відчиняючи дверцята навстіж.

Яке ж було моє здивування, коли за ними були зовсім не коридори з білими стінами, і навіть не сучасні вулиці такого відомого й улюбленого мені Парижа.

Ні, за дверима була вулиця, вимощена кам’яною бруківкою, якою їздили люди в Середньовічному одязі в каретах із кіньми. Будинки навколо були збудовані на незграбний лад — мабуть, уникаючи гірських стрімчаків, які проглядалися вздовж вулиць.

Двері зачинилися за секунду — у рази швидше, ніж відчинялися. Я повільно повернулася до невідомої мені парочки.

— Що це? — я тицьнула пальцем у краєвид, який тепер від мене приховували дерев’яні дошки з переплетеним металевим рядком. — Це точно не Париж, або я точно сама себе не тямлю. А можливо все разом. Це торгівля людьми?! Що вам потрібно від мене?!

Жінка ззаду уткнулася у фартух і ледь чутно заплакала, періодично підвиваючи. У кімнаті повисло мовчання, порушуване тріском колод.

— Ми не торгуємо людьми, — обтрусив свої штани юнак і підійшов до мене ближче, простягнувши руку для рукостискання, — мене звуть Ладрон, і я, на відміну від вас, людина. На вас хтось напав, ви загинули. Ми знайшли вас усю в крові… Я дещо знаю про некромантію, тому спробував воскресити вас.

Якби я не бачила дивні вулиці секунду тому, я б подумала, що цей Ладрон збожеволів. Неможливо так ідеально грати, ні, треба бути хворим, щоб такий текст видати й не кліпнути.

Жінка позаду почала плакати голосніше, її плечі затряслися в істериці.

— Але, Стефані, я, на жаль, володію тільки теорією, бо некромантія — заборонена наука. Мабуть, у своєму ритуалі я припустився помилки, і замість Шантель я помістив вас у це тіло.

— Але, — мій голос тремтів, я не могла до кінця повірити в те, що відбувалося, — це ж можна виправити? Ви зараз щось начаклуєте, і я повернуся у своє тіло?

Нестиснута рука Ладрона мляво впала вниз, він опустив погляд. Жінка в дальньому кутку кімнати осіла на підлогу, змінивши завивання на тихі схлипування.

— Як я вже сказав, це неможливо, — юнак підібгав губи, — у мене не вийшло першого разу, шанс успіху другого наближається до нуля. Пробувати ще раз — занадто ризиковано. До того ж, — він несміливо підняв на мене очі, — для цього мені доведеться вас убити.

Вмирати я точно не збиралася, а тому розгублено сіла на стілець, що стояв поруч. Тільки зараз я уважно оглянула себе. Мої ноги були босі, а вдягнена сукня підтверджувала сказані Ладроном слова — це був не мій одяг. Красива і вкрай відверта сукня вигідно підкреслювала мою талію, а корсет робив груди спокусливо відкритими. На пальцях виднілося кілька каблучок. Вуха — я обмацала їх руками — обтяжували дорогі сережки.

Я торкнулася свого обличчя руками — не було моєї горбинки на носі, до того ж сам ніс був скоріше піднятий догори. Губи занадто пухкі — не рівня моїм звичним двом ниточкам. Волосся? Теж темне, тільки довше й густіше, до того ж із красиво завитими хвилями. Я торкнулася потилиці й завила від різкого болю. Моя рука забарвилася в червоний.

— Ось, — простягнув мені якийсь рушник Ладрон, — притисніть до рани. Я принесу лікувальне зілля трохи пізніше.

— Може треба було спочатку лікувати зіллями, а потім до некромантії вдаватись? — обурено буркнула я, притуливши рушник до голови.

Пульсуючий біль став м’якшим. Добре, ситуація — халепа. Найбільша з усіх, у яких мені довелося побувати. Можливо, мене накачали наркотиками, тримають у підвалі й мені бачаться мультики. У такому разі, потрібно привести свідомість до ладу й бігти за першої ж можливості. Або ж усе сказане Ладроном — правда. І тоді бігти мені буде банально нікуди. Паніку відклала вбік, ще встигну. Спочатку треба зібрати якомога більше інформації.

Я уважно озирнулася.

— Ладроне, підкажіть, ми… ви багаті?

— Складно сказати. Я працюю на вас, як і Френні, — він показав рукою на жінку, що хиталася з одного боку в інший, — але ми радше сім’я одне одному, ніж працівники.

Я питала не про це.

— Ви, — Ладрон не помічав скепсису в моїх очах, — зглянулися спершу над Френні, а потім підібрали й мене. Бачте, ніхто не хотів брати літню жінку на роботу.

— А вас? Ви виглядаєте юним, до того ж володієте якою-не-якою магією.

Утім, судячи з усього, брати його на цю роботу було помилкою.

— Це довга розмова, — він чомусь відвернувся, в очах блиснуло щось зле, — вам краще відпочити. З такими ранами хвилюватися протипоказано.

— Ваші слова змушують мене хвилюватися тільки більше, — їдко зауважила я.

— Як знати, — він не виглядав винувато, — Френні, припиняй ридати, відведи нову господиню до спальні.