Дракон Ельмар

Жив-був на світі сірий дракон Ельмар. Було йому вже півтисячі років. Крила його не літали. Бо не мав старий дракон сил. Заздрив він білою заздрістю молодим драконам. Але ж знав, що молодість так просто не повернути. Одного дня дракон Ельмар навіть припинив добувати собі сам їжу. І тут зрозумів, що справи його кепські. В лиху годину пригадав він, що має стару пляшку, в котрій сидить трьохтисячолітній джин. Дракон Ельмар потер ту пляшку. З неї спочатку вийшов густий білий дим, а потім кашляючи вилетів і сам синій, немов небо восени, величезний джин.

— Довго ж я просидів в пляшці! — сказав джин. А, Ельмаре, бачу ти зовсім постарів! Років чотириста тебе не бачив. Ну, кажи навіщо викликав?

— Бач, Фельгане,  (так звали джина) став я такий старий та слабкий, що не можу навіть собі їжу здобувати.

— Ельмаре, це ми легко виправимо. Артус, бакус, флоксі, джен! — проговорив джин Фельган і скатертина-самобранка з розкішними стравами з'явилася перед очима дракона Ельмара.

— Ось тримай, Ельмаре,  і ти ніколи не будеш голодним.

— Стій, Фельгане. У мене ще одне бажання. Зроби мене знову сильним і молодим, щоб я міг літати.

— Гаразд, Ельмаре. Але це твоє останнє бажання до мене. Більше я не маю права виконувати. Еклс, шмеклс, епервеклс.

 Джин клацнув пальцями тричі і шкура сірого дракона заблищала. Він перетворився на  сріблястого дракона і зміг легко злетіти.  Давно дракон Ельмар не відчував себе так добре. Молодість, обіцяна джином,  повернулася до нього,  і тільки  дракон хотів подякувати джину Фельгану, як той кудись зник, наче крізь землю провалився.

І от зажив з того часу сріблястий дракон Ельмар як колись давно, за часів своєї молодості. 

Та все було б добре, якби не один випадок. Налетіли одного дня на дракона Ельмара злі червоні дракони і пограбували його печеру, де було багато-пребагато золота. Але й вкрали вони і скатертину-самобранку, яку так полюбив дракон Ельмар. Коли він повернувся в свою печеру, то побачив, що трапилося з його домівкою: не залишилося жодної золотої монетки. А, як відомо, дракони без золота жити не можуть. Заплакав дракон Ельмар великими драконячими слізьми. І вирішив дещо зробити. "А вкраду я принцесу та попрошу за неї викуп! А що ідея як ідея!" А потім подумав: "А що якщо король знайде доброго молодця, який мене здолає?" Від цієї думки дракон Ельмар затремтів від страху. І спало йому на думку ось що: полетів він до принцеси Альтеї. Славилася восьмирічна принцеса примхливим характером і була справжня бешкетниця. І от коли Алтея гралася в пісочниці, дракон непомітно до неї підлетів і сказав:

— Принцесо, дозволь мені тебе попросити про одну послугу.

— Невже, драконе, ти збираєшся мене вкрасти?

— Так, але я тобі нічого поганого не зроблю.

— Ура! Мене викрадуть! А то як нудно стало в королівському замку!

— Т-с-с-с, принцесо, тихіше. Нас може хтось почути.

— А коли ти мене викрадеш?

— Та хоч одразу! Тільки коли я полечу, ти крикни якомога голосніше: 

— Рятуйте! Мене вкрав дракон! Хто-небудь!

— Круто! А як тебе звати?

— Мене звати Ельмар.

— А чому ти сріблястий?

— Мої тато і мама були сріблясті. Ще й бабуся з дідусем.

— Тоді зрозуміло! 

— Сідай на мене, принцесо Алтеє. 

— Стій, Ельмаре. Ти підкинув листа моєму батьку про те, що ти мене викрав?

— Ні, а що треба?

— Звісно, треба. Як же він віддасть тобі за мене викуп? Тільки не проси занадто багато. 

— Попрошу пів королівської скарбниці. Думаю мені вистачить.

— А зі мною поділишся?

— Поділюсь! Тільки швидше полетіли писати.

Дракон Ельмар і принцеса Алтея написали листа до її батька-короля. Написали вони так:

"Шановний королю королівства Шарволькуль!

Я викрав Вашу доньку — принцесу Алтею.

Вимагаю за неї викуп в півмільйона дукатів.

Мене ви можете знайти в Усердебонській долині.  Щоб доставити до мене викуп, даю вам три з половиною дні.

І підписався: Дракон Ельмар.

І от підкинув Ельмар разом з принцесою цього листа під ворота королівського замку. А принцеса закричала якомога голосніше:

— Рятуйте! Мене викрав дракон!

Полетів сріблястий дракон  у свою долину, де все листя на деревах і кущах було таке гарне, немов з чистого смарагду.

Дракон дав у розпорядження принцесі невеличку затишну кімнату у печері і пригостив дівчинку апельсинами і бананами. А король Меркаль, батько принцеси Алтеї, тим часом читав листа. Він був в такій розпачі, що й не можна навіть описати. Король скликав усіх радників. І ті порадили йому знайти сильного і мужнього воїна. І от почав король шукати. Та всі, хто приходив до нього на випробування, виявлялися недостатньо сильними, щоб подолати дракона. Днів залишалось не так багато. Слід було швидко приймати рішення. Нічого робити — довелося королю півмільйона дукатів зібрати. Король Меркаль боявся запізнитися і проганяв від себе думки про те, що дракон може заподіяти лихо його дочці. А сама принцеса Алтея тим часом чаювала з драконом Ельмаром і їла разом з ним шоколадні тістечка. 

Король і його воїни майже наблизилися до драконячої печери, взяли підзорну трубу і побачили те, що жоден з них ніяк не міг очікувати. Принцеса і дракон разом співали і танцювали. Король Меркаль, його воїни і слуги були такі шоковані, що аж очі потерли. І тут королю все стало ясно. Він пішов на хитрощі і звелів дістати велику, майже невидиму сітку і пов'язати її біля печери. Коли дракон вийшов з печери у своїх справах, то заплутався в сітці, а королівські воїни тим часом його зв'язали. Дракон Ельмар попався. Король схопив принцесу і поїхав разом зі своїми воїнами і слугами назад до королівства Шарволькуль. Від досади король спочатку зовсім не знав, що йому робити. Проте потім заспокоївся, коли дізнався більше про дракона Ельмара, його природну доброту. Принцеса Алтея сіла під домашній арешт. Король на цілий місяць заборонив їй їсти солодке. Та нянечки принцеси потайки таки проносили їй шоколадку чи тістечко з ванільним кремом. До дракона, який сидів за ґратами,  невдовзі всі звикли. Жителі королівства Шарволькуль навіть приходили подивитися на нього. Він не міг дихати вогнем, бо сріблясті дракони такого зовсім не вміють. І був дуже добрим. Тільки жага і безмежна любов до золота — це його головний недолік. Минуло півроку і король Меркаль  на прохання принцеси призначив дракона Ельмара вартовим своєї скарбниці. І  нічого більшого для щастя дракона не треба було. Бо понад усе любив він золото. А з королем і принцесою дракон Ельмар залишилися друзями на все життя. Кажуть, він і досі стереже скарбницю короля. А принцеса Алтея тепер королева. Ось така історія про пригоди дракона Ельмара і його подружку — принцесу Алтею.