Дракон

Свентовід зачаївся у густих папоротях, що у великій кількості росли перед печерою. З боку моря наповзали хмари, закриваючи полудневе сонце, але юнак сподівався впоратись до початку дощу. Тепер залишається тільки чекати, поки бестія вилізе назовні. І тоді він виконає місію рицаря та вб'є свого першого монстра.

 Тиждень тому магістр Германаріх, старець з пошрамованим обличчям, викликав його та сказав:

— У хащах Озерного лісу прокинувся дракон. Він краде биків та овець селян. Ми, рицарі ордену Святого Поренута, повинні вбити небезпечну тварину. Виконання цієї місії я вирішив довірити тобі. Ти проявив себе, як найкращий учень ордену. Як повернешся — пройдеш посвячення у рицарі.

Сказати, що Свентовід був на сьомому небі від щастя — то нічого не сказати. Нарешті його мрії здійсняться. На нього чекає життя, повне пригод, героїчних вчинків та закоханих поглядів дівчат.

У печері почувся шелест і з неї висунулась голова. Свентовіду, що лежав майже перед самим входом, було ніколи її розглядати. Один короткий випад мечем, знизу в гору, під нижню щелепу, щоб лезо відразу пройшло у мозок, і місія виконана. Несподівано страшенний біль пронизав все тіло юнака, оточуючий простір наповнився дивним сріблястим світлом і хлопець відключився.

До тями Свентовіда привело відчуття, що хтось треться об його обличчя. Йшов дощ. Все тіло боліло і рухатись не було бажання. Хтось знову потерся об його обличчя, а потім задзявкав скрипучим голосом. Свентовід відкрив очі. Навколо нього скакала дивна істота, схожа на собаку з пласкою мордою, двома парами очей, шістьома лапами, що були по боках, як у ящірки, та лисячим хвостом. Темно-синє хутро звіра наскрізь промокло і висіло під черевом бахромою.

Краплі дощу текли по обличчю. Свентовід спробував змахнути їх рукою та побачив перед очима кігтисту драконову лапу. Він помахав нею. Лапа слухняно рухалась, як його власна. Піднявшись та оглянувши себе, Свентовід побачив, що тепер він має тіло дракона, вкрите смарагдово-зеленою лускою.

Ще до кінця не розуміючи, що відбулося, Свентовід поліз до печери, сподіваючись там перечекати дощ. Пересуватись довелось на чотирьох лапах, при цьому дуже заважав власний хвіст.

У середині печера нічим не нагадувала лігва тварини. Отвір вгорі закривав скляний купол. Праворуч був камін, вкритий білими кахлями з синім візерунком, поруч з ним — велетенське ліжко. Ліворуч — забита книжками шафа, стілець та стіл.

На столі лежав лист. Свентовід наблизився до столу, та, намагаючись, щоб вода, що стікала з нього, не потрапила на чорнила, прочитав.

«Вітаю тебе, мій спадкоємцю. Сподіваюсь, Германаріх відібрав найкращого учня і ти вбив мене швидко, без зайвої болі. Ти зараз у розпачі. Проясню ситуацію. У світі існує сім Великих Драконів. Ми є живими оберегами цього світу. Про наше існування знає Сінкліт Магів, лідери релігійних орденів та дехто з правителів. Нас не можна вбити, якщо ми того не побажаємо. Теоретично, ми безсмертні, але на практиці наш дух старіє, і проживши декілька сотень років, ми втомлюємось. І тоді ми домовляємось з тими, хто про нас знає, щоб вони відібрали та послали чистого душею юнака, щоб він зайняв місце одного з нас. Тепер ти — один з Хранителів  світу. Все, що тобі потрібно знати, знайдеш у моїх книжках та щоденниках. Тобі потрібно спочатку оволодіти своїм тілом та навчитись приймати різні форми. І прошу тебе, потурбуйся  про Шестилапика, я створив його пів століття тому та дуже до нього прив'язався».

Свентовід  довго сидів та дивився на лист, намагаючись усвідомити те, що сталося.

— Як тепер чистити зуби? — спитав сам себе хлопець-дракон та пішов до книжної шафи. Коли він майже підійшов, книга з назвою «Бути драконом. Підручник для початківців» з верхньої полиці звернулась до нього голосним шепотом: «Прокидайся, рицарство проспиш».

Свентовід розплющів очі. Біля його ліжка стояв зброєносець Германаріха. Час було їхати вбивати дракона.