ПРОЛОГ

 Неподалік від височенних скель, верхівки яких були вкриті снігом та неначе впиралися в саме небо пронизуючи його хмаровий шар, фиркали коні трьохтисячної армії. Їх підковані копита нетерпляче били об землю, відчуваючи скору битву. А вершники в легких латах пофарбованих у чорний колір, байдуже дивилися в далечінь. Здавалося, що їх зовсім не хвилює скора битва і те, що багато хто з них може загинути в цій битві. 

  Попереду війська на білосніжному коні й в такому ж вбрані, сидів маг вищого рівня Шурбар. Його худе вкрите глибокими зморшками обличчя, було спокійне. А холодні небесної блакиті очі, випромінювали скільки енергії скритої в цьому, на перший погляд, хрупкому тілі, що інколи сітківки очей спалахували яскравим сяйвом. Пальці Шурбара ніжно погладжували довгу конячу гриву та інколи лягали на руків'я магічного посоха, лежачого на його колінах. Блакитний кристал який був майже прозорий, здавався, на перший погляд, звичайною прикрасою виготовлений у вигляді голови змії з роззявленою пащею. Кристал мав продовження у вигляді золотистого зміїного тіла та оплітав майже третину руків'я посоха. Але виготовлене тіло змії, не було золотою оправою для кристала. Воно було виготовлене теж з суцільного кристала.

  По праву руку від мага, на гнідому коні, сидів Афіон Зеландій lll - володар цих земель і цього війська. На ньому були такі ж лати як і в інших воїнів та нічим не відрізнялися. Лише шолом у вигляді голови шаблезубого тигра із плюмажем із конячого хвоста, видавали в ньому ватажка війська. Права рука в шкіряній рукавиці міцно стискала руків'я довгого списа, а пальці лівої, нетерпляче теребили оперіня стріл.

 Його воєначальники теж скучали та стиха перемовлялися між собою. 

   Афіон ледь помітно посміхнувся краєчками тонких уст, розчув старий як світ анекдот від Лейфора - воєначальника лівого флангу і гучний сміх від Октора - воєначальника правого флангу. Ці двоє бійців були із самого початку з ним. Ще з тих часів як вони всі троє були лише звичайними найманцями мага Шардара та виконували його доручення зі знищення різноманітної нечисті. Починаючи від лісного перевертня та закінчуючи ожилими мерцями якогось навіженого некроманта. За десять років їх мечі напилися вдосталь крові цих тварей і він дуже ходів би, щоб і сьогодні все обійшлося гладко як по лезу меча.

  Шардар повернув голову і холодним поглядом пробігся по війську Афіона. Він знав на що спроможні ці воїни як і те, що вони вважаються найкращими бійцями планети. Але це якщо брати до уваги, бої з собі подібними, а не з істотами із якими їм доведеться скоро зіштовхнутися. Навіть під закляттям яке він на них накладе, вони приречені на поразку. Так чи інакше. Але Шардара не хвилювало те, скільки сьогодні загине та скільки повернеться до своїх печер у скелястому місті серед гір. Його хвилювало, щоб вони як найдовше протрималися та відвернули на себе увагу війська противника. Поки він буде битися з володарем темряви. І він повинен перемогти. Інакше його поразка стане поразкою всієї планети на якій більше немає йому подібних по силі магів.

   Він відчув на собі чийсь погляд і різко подивився у тому напрямку. Один із воїнів першої шеренги, вибалушив очі та дивився на посох мага. В його погляді не було страху. Лише велике здивування. А інший воїн притис козирком до очей долоню і намагався розгледіти щось за спиною мага.

  Шардар подивився спочатку на свій посох, на якому яскравими барвами сяяли переливаючись два кристали випромінюючи блакитно-золотисте сяйво навкруги них, а потім різко подивився у тому напрямку, де щось намагався розгледіти воїн.

 Його магічний зір, який був значно гостріший за людський, розгледів вдалині не лише куряву яку помітив один із воїнів, а й те, що її здіймало. Причиною куряви були кігтисті лапи істот схожих чимось середнім між ящерами яких поставили на задні лапи та крокодилами брудно-зеленого кольору. На їх осідланих спинах сиділи вершники не людської подоби. Вони більше нагадували мавп з яких здерли шкіру та приліпили за спиною кажанячі крила. В лапах вони стискали різноманітну зброю. Від мечів до звичайних вил. За курявою не можливо було розглядіти та підрахувати хоч приблизно їх кількість. Але кількість була великою. 

   Можливо сотні вершників, а можливо і тисячі.

  Шардар розвернувся на коні в напрямку вершників та наклав на воїнів Афірна і їх коней, заклинання хоробрості та витривалості. Ні коні, не вершники не відчули дискомфорту. Лише різкий підйом адреналіну в крові та бажання діяти, а не стояти на місці. На Афіона та його воєначальників, він наклав інше заклинання - сили та ярості.

  - Почалося! - Шардар говорив до Афіона, але не затримував погляду лише на ньому. Його холодні очі ковзали крижаними льодинками по військовим, а гучний голос впевненої в собі людини, лунав по війську вселяючи в їх серця впевненість у перемозі над противником. - Сьогодні кожен з вас стане героєм та потрапить на віки вічні до свідків історії. Ваші імена з гордістю будуть вимовляти ваші нащадки та нащадки їх нащадків. Вашими іменами будуть називати міста та села. Скелі, ріки та нові відкриті землі. Тому що сьогодні відбудеться битва яка вирішить майбутнє не лише цієї землі на якій ми зараз стоїмо, але й долю всього людства. Саме сьогодні! В цю мить! Ви входите в історію та стаєте військом яке не лише переможе, а й вирішить хід історії. До бою! До бою, мої хоробрі воїни! І не бійтеся ворога. Ворог з плоті та крові. А те, що має плоть та кров, можна вбити не зважаючи на кількість супротивника та його силу. До бою!!!

   Над військом здійнялося ехо гуркоту з сотень голосів, які одночасно промовляли лише одне: "Один як всі - всі як один! Бий, скотиняк!" В небо з ляскотом здійняла зброя, вийнята впевненим швидким рухом з ножен. На їх оголених металевих лезах, заграли тисячі відблисків промінь сонця.