Частина 1 ПОДАРУНОК

Я – принцеса. Але про це знаю лише я, мій тато і королівський чарівник, він же мій вчитель і нянька Мерлін. Для усіх інших – я принц, майбутній спадкоємець трону і корони. Ви правильно зрозуміли, мою стать  приховали від  усіх. І не з корисних поглядів, а щоб зберегти єдиного спадкоємця. Під час пологів мама померла, а я народилася дівчинкою, тому тато нашвидкуруч придумав ось таку аферу.  У мене чудовий тато, який сильно мене любить, тому оберігає від усіх  проблем, а у принцес виявляється їх ой як багато. Бути принцесою не привілей,  а суцільне покарання. І усі проблеми ніщо в порівнянні з головною – в рік повноліття проводиться аукціон, на якому принцесу купує принц, якому вона сподобалася.  Відчуття, що ти товар на базарному лотку.  Ото й батько не у захваті був від перспективи  продати свою єдину доньку невідомо кому, навіть якщо й багатому. Інша ситуація син – він лишається з батьком як заміна правителя. Тому  для всіх я стала принцом Крістіаном. Насправді ж мама мене хотіла назвати ще до народження Крістіною.

Доля принців теж у наших краях непроста. Якщо хтось думає, що принци розважаються й лише  чекають, коли ж сядуть на трон й почнуть правити, то це хибне уявлення. Як тільки принци досягають повноліття, то мають обов’язково  збиратися на турнірі й змагатися на списах, у стрільбі з лука, скачках на конях. Оцього всього мене й вчили протягом шістнадцяти років. Суцільна муштра, але мені подобалося.

Як ви зрозуміли, друзів у мене не було. Серед людей не було, бо у мене був Драго. Він був кращим другом, якого мені могли послати вищі сили через татові руки. Ну і наш чародій Мерлін постарався – підсунув тату під носа мій гороскоп, який сам же й склав. А там написано: «Для душевної гармонії треба завести тваринку, в рік якої народилася дитина. Крістіан народився в рік Дракона.» Чесно кажучи, задовольнилася б і ящіркою говірливою, вараном якимось там бажано неотруйним, але тато був іншої думки. Якщо зорі кажуть «Дракон», значить то має бути – Дракон.

Я пам’ятаю мій десятий день народження, коли проводили ритуал посвячення у  принци, ставили мені на тілі особливу мітку, по всій окрузі піддані мого батька-короля гуляли й веселилися, а мені весело не було.  Бо тато вирішив, що пора мені вже мати першого портрета -  заморський художник довго мене малював, примовляючи, що такого вродливого хлопчика ще ніколи не бачив.  А я ледве не здохла від сидіння в одній позі із залізними обладунками на тілі для ефектності, нудьгуючи й рахуючи довгі хвилини  неймовірної каторги. Увечері мене батько запросив  до пустої тронної зали й оголосив, що приготував особливий подарунок.

— Ти казала, що тобі самотньо і потрібен чарівний друг? – батько змовницьки повів густючою лівою бровою й посміхнувся у  сиві вуса.

— Це банально-традиційно ельф? – половина аристократії королівства мали  ельфів. Доволі зручно, адже то ельфи на вигляд добрі, пухнасті й маленькі, а як зачепи це створіння – перетворить на жабу й імені не  спитає. Ельфи образливі:  довго носять за пазухою ту образу й врешті не знаєш, коли й як екстравагантно помстяться. Он Лілія, з королівства Елоїз п’ятий рік дубом проростає у батьковому  саду – робота ельфа, який на неї образився. Тому ні, не треба мені такого щастя, нехай по лісу шастають, скарби шукають.

— Ні, сонечко. Ельфи – то реально банально і небезпечно, - навіть батько це розумів.

— Вовк? Чи вовкулака? Так у тебе алергія на шерсть. Як почне вити  на повний місяць, а ще чого доброго роздере кого. Ми ж відповідальні за того, кого приручили і за тих, кого роздере те, що ми приручили, - міркувала я і по реакції батька розуміла – хтось інший.

—  Ще які варіанти, доню? – батько завжди любив загадки, ребуси, головоломки. У нас навіть сад має вигляд лабіринту. Садівник Доріан весь час звідти когось заблукалого виводить. Я від вчителів любила туди втікати. Мила цяцька, але чародій Мерлін навчив моїх вчителів користуватися чарівним люстерком – зручний навігатор по лабіринту. 

— Невже  росомаха? Доки ж виросте, буду весь час ходити  подряпана. Хоча істотка ефектна, особливо коли зла, - якось я бачила ручну росомаху, коли до нас на бал прибула принцеса Ія з Дельфії. Вразило, але не зацікавило.

— Ні, мала, не росомаха. Бери вище, - батько реально пишався своїм подарунком, я це відчувала.

— Ну ти, блін, інтригуєш. Хто це? Не муч, таточку! – почала благати, бо маніпулювати батьком я навчилася. Була схожа на покійну маму, а батько її дуже любив. Настільки сильно, що навіть не одружився з іншою жінкою, щоб та народила йому спадкоємця – сина.

— Це дракон, сонце! – і вказав на величеньке яйце на постаменті посеред тронної зали. Аж око засмикалося. Неочікувано. І раділа, і лякалася одночасно.

— А де ти його взяв? – ну не валяються  де попало драконячі яйця. Здобути його можна лише в бою з драконом. Віддасть виключно за умови, якщо мертвий. Мій батько вбив дракона? Це навряд чи. Не став би  ризикувати. Хоча  так, полюють схиблені королі на драконів заради опудала мертвого дракона на території королівства. То крута декорація, але можна накликати  біди. Войовничі сусіди боятимуться, але  інші дракони теж не проти  поласувати знахабнілими людьми. Ні, я не вірила, що  тато заради іграшки для любої доньки став би нищити тварину, що скоро у охоронну книжку буде занесена.

— Дехто мені заборгував, то вирішив відкупитися. Не переживай, його мами вже немає, тому цілком безпечно.  Ну як, потрібен особистий дракон? Замість собачки чи то котика? – ще й питав. Звісно, не відмовлюся, що ж я дурепа остання?

— А хто його має висиджувати? Тільки не кажи, що я, - до цього дня я мало що знала про драконів. Основна інформація стосувалася  того, що принцесам драконів треба боятися, як вогню. А тут батько пропонував завести особисте чудовисько, бо за легендою той, хто висидить дракона, буде його господарем до кінця днів своїх, не факт, що довгих.