3.

Марк очікував, що на тому кінці щось здригнеться. Кашель, усмішка, довша пауза, стримане «зрозуміло». Ввічливе передавання його випадку комусь, хто працює з уявними друзями та раптовою релігійністю.

Але голос запитав:

— Нічне?

— Так.

— Реалістичне?

— Дуже.

— Ви бачите саме небо, а не абстрактне сяйво, точки, спалахи? — голос випитував деталі, як лікар, якого важко чимось здивувати.

— Саме небо.

— Із зірками?

— Так.

— Одразу?

Марк опустив погляд на стіл і відразу підняв. Перевірив. Усе було на місці.

— Практично одразу.

— Перехід плавний чи різкий?

— Переходу немає. Просто весь час небо.

Голос на лінії мовчав рівно стільки, скільки було потрібно для запису.

— Щоразу? — запитали його.

— Щоразу.

— У приміщенні чи надворі?

— І там, і там.

— Удень теж?

— Так.

— Зрозуміло.

Нарешті! Насправді нічого не було зрозуміло. Але це хороше службове слово: воно не обіцяє розуміння, тільки порядок.

Марк знову кинув погляд у вікно, туди, де між двома секціями житлового комплексу відкривався шматок вечірнього неба. Поки погляд ковзав повз, небо було звичайним: пласким, порожнім.

— Ви зараз… перевіряєте? — запитав голос.

— Так, — Марк трохи здивувався. Людина на тому кінці оптоволокна явно приймала не перший дзвінок.

— І що бачите?

— Те саме.

— Спробуйте описати без інтерпретації.

Йому сподобалася ця фраза: вона економила зусилля. Інтерпретація — це вже майже зізнання. А опис можна зробити нейтральним, може, навіть технічним.

— Темний фон, — почав він. — Виражена глибина. Висока деталізація. Багато зірок. Більше, ніж буває видно в міських умовах. Зображення стабільне. Не тремтить. Не пливе. Не тьмяніє по краях.

— Є відчуття, що це накладення на реальну стелю або небо?

— Ні. Радше заміщення.

— Повне?

— Майже.

— «Майже» — це як?

Марк замислився. Йому не хотілося відповідати на таке. Надто зручні запитання небезпечні: вони витягають із людини зайву точність.

— По краях, ну, ніби тримається геометрія кімнати, — сказав він. — Якщо це приміщення. Але в центрі зображення вже зовсім… космічне, чи що.

— А якщо моргнути? — запропонував голос.

— Не зникає.

— Якщо відвести погляд?

— Зникає.

— Якщо подивитися знову?

— Повертається.

На лінії знову застукали клавіші.

Він подумав, що якби зараз хтось зайшов у квартиру, то побачив би цілком буденну сцену: дорослий чоловік стоїть біля вікна й спокійно розмовляє телефоном. Жодної зовнішньої катастрофи. Жодних ознак того, що цієї миті замість стелі й вечірнього міста в нього працює кінопроєктор вселенського масштабу.

— Скільки це триває? — запитав голос.

— Поки я дивлюся.

Тут Марк зрозумів, що відповів не на те запитання: майже напевно малося на увазі, як давно почалися симптоми. Однак оператор і тут проявив професіоналізм — не виправив співрозмовника, не перефразував, а спокійно продовжив вектор, заданий останньою відповіддю.

— Секунди? Хвилини?

— Якщо не відводити погляд — хвилини.

— Ви можете довго утримувати контакт?

«Контакт… До чого тут контакт?» — подумав Марк. — «Гаразд, нехай буде контакт».

— Так, — коротко відповів він.

— І в цей час зображення залишається стаціонарним?

— Так.

— Узагалі нічого не змінюється цілими хвилинами?

Він знову перевів погляд угору і на секунду замовк, як людина, що звіряється не з памʼяттю, а із зором.

— Ні, — сказав він. — Нічого не змінюється.

— Ви коли-небудь намагалися перевірити, чи впливають на це втома, алкоголь, недосип?

— Ні.

— Є діагнози, повʼязані з тривогою, сприйняттям, сном?

— Ні.

— Панічні атаки?

— Ні.

— Галюцинаторний досвід?

— Ні.

Правду в таких розмовах легко розпізнати за зайвими словами, і Марк продовжував відповідати односкладово, хоч це й було для нього зрідні тортурі. Сам список запитань був бездоганний, із легким седативним ефектом — звичайний каркас для звичайного збою. Йому навіть захотілося, щоб усе й далі йшло так само: класифікація, уточнення, мʼяке спрямування туди, де подібні речі вже описані й більше не виглядають інтимною вадою.