Драбина

Глибока яма проковтнула нас миттєво, як тільки Сава, зашпортавшись об якусь залізяку, почав кумедно махати руками, наче товсте поросятко у мультику, тоді міцно вчепився у край моєї камізельки, тягнучи мене за собою в чорну безодню.

Ми не кричали. Який сенс витрачати кисень на звуки відчаю. Нас навчили мовчати, зціпивши зуби.

«Не будь плаксивою бабою!».

У ямі нудотно смерділо сирістю. Мій телефон розбився під час падіння, перетворившись на непотрібний шматок пластику. Така іронія: річ, через яку я тут опинився, тепер валяється під ногами, нікчемна, як і я сам. Моя безпорадність почала трансформуватися у чисту, концентровану ненависть до всього, що спричиняло мені біль.

Нагорі сутеніло, і вузький овал неба стискався, наче зіниця хижака.

Я починаю в’язати драбину. Скаутські курси — мабуть, єдина корисна річ, яку мені нав'язали в цьому житті батьки — знадобились саме зараз, у цій прірві. Шморгаю носом, витираю сльози — не від жалю, а від огиди до власної слабкості.  «Нема на кого гніватись, малий, ти просто невдаха. Йолоп» — шепоче знайомий голос у голові. Роблю вузькі петлі для того, щоб встромити у них стопу, пробую на міцність. Драбина повинна витримати, я маю вибратись із цієї ями, нехай скільки це часу займе. «Досить бути невдахою», повторюю сам собі, як мантру.

Нестерпний сморід запирає дихання.  Мої власні кишки вивертаються, знесилено падаю на підлогу, блюю, кашляю, марення та голоси доводять до божевілля. Та я не здамся. Ні! Не сьогодні!

Приходжу до тями і знову бачу вгорі сірий овал неба. Там свіже повітря, а ще воля, заради якої варті будь-які дії.

Новий вузлик — ще один крок до свободи. Ні сморід, ні огида не зупинять мене. Якщо ставити ногу в петлю, не дивитись униз, можливо мені вдасться швидко вибратись із цієї пастки. Продовжую в'язати і повторюю про себе:

— І де тепер ми опинились? Га? Не соромно тобі, Сава? — питаю я, хоч відповіді вже не очікую, — Такий ти друг...

Я мушу зв’язати бісову драбину, вибратись із цього місця. Наверху темніло, у ямі ставало все менше й менше світла. І знаходитись тут, у цілковитій сутені, це не найкраща пригода в моєму житті. Чорнота породжувала потвор, тих, які живуть під моїм ліжком, у моїй шафі; тих, яких я досі не можу перемогти, хоч мені вже дванадцять років.

Лікар казав — це підліткове.

Мама казала — це від багатої уяви.

Мене ж ніхто не питав. Я просто створював потвор, щоб мати кого боятися.

«Недоумок». Я протираю чоло і повертаюсь до справи. Не можна відволікатись. Вузлик за вузликом.

Темрява густішала, пожираючи яму. Нарешті, драбина готова. Задоволено дивлюсь на Саву, показую свою роботу. Я прив’язую до драбини поржавілу залізяку — мій якір до свободи — і кидаю нагору.

— Бляха!

Моїх сил не вистачає. Знову пробую і знову залізяка з драбиною падають назад, голосно дзенькотить метал об бетонну підлогу.

Скільки минуло часу з моменту нашого падіння? Достатньо довго, щоб зрозуміти, що допомоги чекати нізвідки. Порятунку не буде, сльози та крики не допоможуть.

Я знову намагають пожбурити залізяку із драбиною за межі провалля.

— Твою матір!

Кумедно буде, як мене знайдуть тут просто зараз. Доведеться багато чого пояснювати. Доведеться придумувати неймовірну історію, або корчити із себе слабоумного.

Я сміюся, кашляю і втрачаю самоконтроль. Б’ю Саву ніском взуття, кричу, як шаленець.

— Це ти у всьому винен! Ти! — задихаюся від злості. — Не друг ти мені!

Все через новий телефон, який мені подарували батьки і який я боявся брати до школи, через відморозків, які мене діставали, відбирали гроші та били. В класній ієрархії я був на останньому місці — хлопчик для приниження, слабак, жертва булінгу. Сава стояв на щаблі вище — боягузливим прихвостнем, який заради своєї безпеки виконував забаганки цих виродків.

— Підем гуляти сьогодні? — ніби ненароком запитав він так буденно, наче ми з ним добрі друзі, — Я знаю одну місцину, можна покурити, музику послухати. Візьмеш свій модний телефон?

Замість насторожитись, я повірив у те, що Сава дійсно хоче зі мною дружити. Яким же я був ідіотом!

Він придвів мене на покинутий завод, занадто часто озирався, нервував, розмова не клеїлась. Він наче очікував на когось, спітнілі долоні тер об штани. Позаду почулись голоси моїх мучителів.

І тут я все зрозумів.

А далі він перечепився через якусь арматуру, похилився назад і потягнув мене за собою в бетонний колодязь. Ми падали в бездонну прірву, його перелякані очі вирячились на мене. Він гепнувся на якесь гостре залізяччя, я ж приземлився на тлусте тіло Сави. Він важко дихав та харкав кров’ю, намагався підвестись; але пляма крові та сечі під ним свідчила, що справи кепські. Його ноги дивно вигнулись, кістка лівої ноги прорвала шкіру, тіло билось у судомах. Сава скиглив і плакав, благав викликати допомогу.

— ... вони змусили мене... привести тебе сюди... вибач... змусили...

Вилупок!

Такий же як і вони!

Щось у мені поламалось остаточно в ту мить, механізм самозбереження, вироблений за всі роки у школі, перемкнувся у режим «хижака». І появилася неконтрольована злість. Та, яка накопичувалась роками, заповняла мене замість виплаканих сліз. Я просто руками затиснув міцно йому рот і ніздрі. Він борсався довго, не хотів здихати, кров булькала в його горлі, а пальці дряпали мої зап’ястя. В ту мить я мріяв, щоб та сила, яку я віднайшов у ямі, та лють, не покидала мене більше ніколи.