Діра

— Капітане, а якщо його не буде? — пошепки запитав Юрко, хоча навколо на милі не було ні душі, та і вони сиділи в кабіні свого катера. — Третю годину чекаємо. Кава вже в мене навіть закінчилася. Може, ваші перевірені люди нас надурили?

Юхим, капітан поліцейського катера, повільно повернув голову. Він сидів у глибокому кріслі, оточений синюватим сяйвом моніторів. Патрульний катер «Шквал» стояв з повністю вимкненим освітленням, надійно сховавшись у глибокій тіні бетонних опор старого напівзруйнованого маяка, що виступали далеко в море. Темна масивна конструкція маяка повністю поглинала силует катера, роблячи його невидимим навіть для досвідченого ока.

Молодий лейтенант трохи його інколи дратував, але Юхим сам згадав себе в його роки, нетерплячого й енергійного, і тому просто спокійно відповів:

— Юрчику, море не любить суєти. Воно наче старий лихвар: сидить і чекає, поки ти зробиш помилку. А кава — то таке. Головне — вуха тримати відкритими. Чуєш?

Юрко прислухався. Почув тільки одноманітне хлюпання води об борт та далеке і майже людське зітхання дельфіна.

— Нічого не чую, — похитав головою хлопець.

— Отож-бо й воно, — Юхим посміхнувся, не відриваючи погляду від екранів, де сканери в пасивному режимі прочісували горизонт. — Ти прилади слухаєш, цифри на екрані ловиш. А треба воду відчувати, атмосферу, так би мовити. Ну, колись зрозумієш, — махнув він рукою на нерозуміючий погляд молодого напарника. — Я прямо тілом своїм відчуваю, що десь там, біля Діри, хтось дуже старається бути непомітним. Ти думаєш, Свирко дурень? Він хитрий, як сто чортів.

Діра була місцем поганим. Офіційно записана у всіх документах як просторова аномалія під складним номером з цифрами й буквами, вона була ретельно обгороджена трасуючими буями, які постійно виходили з ладу. Це було велетенське марево, що займало частину моря від самого дна і йшло високо в небо. Кораблі могли вільно заходити в це мерехтіння, але куди вони потрапляли — і досі лишалося темою для закритих звітів. Рибалки боялися Діри, бо казали, що там вода тече просто в пекло, а з глибини іноді випливає те, чого природа створювати не збиралася, але Діра постаралася.

Раптом радар у рубці тонко і противно пискнув, розриваючи нічну тишу. На одному з моніторів з’явилася яскрава червона крапочка. Юрко аж підстрибнув на місці.

— Є! — вигукнув він, забувши про конспірацію. — П’ять миль на південь. Йде без вогнів, притискається до скель. Швидкість вісім вузлів. Це він?

— Ага, Свирид, — спокійно підтвердив Юхим, спостерігаючи, як бот порушника обережно виходить із-за дальніх скель, намагаючись триматися в їхній тіні. — Його всі називають Свирко, бо слизький, як той бичок. Тільки він може так нахабно повзати на своєму старому боті прямо біля пащі диявола. Думає, раз ніч, то до Діри ніхто не сунеться. Давай, рушай потихеньку вперед, Юрку.

Двигуни загуділи, катер здригнувся і почав повільно виходити зі своєї схованки під маяком, розрізаючи темну воду. Юрко на панелі виставив максимальне приглушення звуку, і їх не було чути вже за двадцять метрів. Все-таки нові технології творили чудеса.

Через десять хвилин на екранах нічного бачення з’явився силует морського судна, яке патрульні поліцейські так чекали. Це був невеликий риболовецький бот «Чайка». Він виглядав жалюгідно, мав облуплену фарбу та іржаві латки на бортах, що трималися на чесному слові. Але в очі одразу кидалася одна дивина: весь човен неначе приглушено сяяв дивним блакитно-зеленим світлом.

— Ох, схоже, і справді, контрабанда! — вигукнув Юрко. — То це вони? Медузи-світляки? Ноктілюки? Справжні? Їх же заборонено ловити!

— Вони самі, — кивнув Юхим, і в його голосі почулася прихована гіркота. — Пре їх із заповідної зони. Контрабандисти їх там інколи цілими кошами вигрібають. Знаєш, скільки один такий «ліхтарик» коштує? Один світловий жетон на рік життя для якогось столичного багатія. Для Свирка це просто товар, а для моря — велика втрата.

Вони підійшли ближче, і Юхим натиснув кнопку на пульті. Прожектор з катера вдарив широким променем в море і освітив бот контрабандиста. На даху катера затріщав потужний поліцейський гучномовець, якого всі називали матюкальником, і голос Юхима гучно зазвучав над хвилями:

— «Чайка»! Говорить патрульна служба! Глуши двигуни і готуйся до огляду! Свирку, я знаю, що це ти! Не роби мені нерви, зупиняйся по-хорошому!

На борті рубки висунулася постать у розтягнутому светрі. Свирко, засліплений раптовим променем патрульного прожектора, увімкнув також свій старий і хрипкий матюгальник, що був прикручений дротом до щогли, і закричав у відповідь, розмахуючи руками:

— Юхиме! Це ти? Та шо ти так лементуєш, наче я в тебе мішок камбали вкрав! Який огляд? У мене штурвал заклинило, я взагалі в Одесу йшов рибу здавати, просто туман такий, що я рідний порт не впізнав би!

— Свирку, у тебе трюм світиться так, що з берега видно! — крикнув Юхим у свій динамік. — Зупиняйся, бо зараз на абордаж підемо!

— Та то в мене просто совість чиста, от і світиться! — голос Свирка, посилений його матюгальником, знову пролунав над морем.

Старий контрабандист раптом зник у рубці, а за дві секунди бот раптом рвонув вперед.

— Він що, з глузду з’їхав? — Юрко вхопився за поручні, коли катер хитнуло. — Він же прямо в Діру пре! Туди ж не можна! Він загине!

— Старий лис сподівається, що ми повіримо, що він стрибнув у Діру, а сам навскоси, впритик до аномалії і втече! Такі бували вже випадки. — Юхим стиснув зуби. — Юрку, повний хід! Не дай йому втекти. Ідемо за ним, куди б він не спрямував своє корито. Не думаю, що він пірне в Діру — він же не самогубець.