Глава 8. День "Х"

Марго поклацала моїм телефоном і кинула його на ліжко:
— Двадцять п’яте число. Залишився тиждень. РАЦС, а потім ресторан за містом. Ян вирішив злити всі свої заначки.
— Нормально, — я відкинулася на подушку. — Сім днів, щоб перестати виглядати як труп.

Весь тиждень мама з Катьою просто намагалися повернути мені людську подобу. Лисину закрили хорошою перукою з довгим темним волоссям. Коли в день «Х» я застебнула на собі смарагдову сукню, сестра відірвалася від дзеркала й сухо свиснула:

— Ну що? — я спробувала розвернутися, але вчасно вхопилася за стіл, бо в голові різко попливло. — Зійде?
— Навіть занадто, — буркнула Катя. — Дивись тільки не впади на цих підборах. У тебе тромбоцити після останнього курсу хімії на нулі.
— Не впаду. — Я закинула в рот таблетку від нудоти й ковтнула мінералки. — Синяву під очима видно?
— Ні, замазали, — мама підійшла ззаду, застебнула ланцюжок і коротко стиснула мої плечі. Руки в неї тремтіли. — Йди. Покажи себе і повертайся. Ми в машині за рогом.

У ресторані гриміла музика, пахло алкоголем і чужими парфумами. Я зайшла всередину спокійно. Моє завдання — просто привітати, показати, що все в минулому, і закрити цю історію для себе.

Ян стояв біля фуршету. Костюм, біла сорочка, а під очима — такі ж темні синці, як у мене. Поряд була його наречена в білій сукні, яка щось весело розповідала гостям. Я підійшла впритул, дочекалася паузи й тихо сказала:

— Привіт. Вітаю вас.

Юля кліпнула, а Ян наче закам'янів. Колір з його обличчя зійшов за секунду. Нас обох почало дико трясти, але я тримала крижану міну.

— Дано? — Юля розгублено перевела погляд на Яна. — Ти... прийшла?
— Так, вирішила зайти, — я спокійно посміхнулася. — Бажаю вам щастя. Ви дуже гарна пара. Юлю, сукня неймовірна. Ян, тобі справді пасує костюм.
— Юлю, йди в зал, — сухо процідив Ян, не зводячи з мене очей. Голос у нього здригнувся.
— Але Яне, треба ж...
— Іди, будь ласка.

Щойно вона відійшла, Ян зробив крок уперед, стаючи занадто близько. Мене обдало його знайомим хвойним запахом. Він різко схопив мене за зап’ястя під краєм столу. Хватка була гарячою і занадто міцною. Він смикнув мене до себе так близько, що я відчувала його важке дихання.

— Ти взагалі нормальна? — прошепотів він прямо мені в обличчя, і я побачила, як у нього ходить щелепа. — Ти прийшла сюди, щоб просто побажати мені щастя? Серйозно?!
— Я прийшла привітати, Яне, — я з зусиллям вирвала руку з його пальців, хоча в голові вже починався суцільний шум. — Переконалася, що у тебе все добре. Рада за тебе, правда. Будь щасливий. Рада, що ти не застряг у тій образі.

Ян дивився на мене з диким розпачем. Він же затіяв усе це реальне весілля тільки заради одного — змусити мене зняти блоки, вийти на зв'язок, прибігти й влаштувати скандал, щоб ми нарешті поговорили. А замість цього його план обернувся проти нього. Юля чекає в залі, шлюб справжній, а я стою перед ним — спокійна і просто відпускаю його.

— І це все? — Його голос раптом став хрипким. Він засунув руки в кишені костюма, щоб сховати, як вони тремтять. — Тобі реально просто пофіг? Подивилася, побажала щастя і пішла далі?
— А що ти хотів почути? — я на секунду затримала погляд на його очах. — Ми все сказали один одному місяць тому. Твоя дружина чекає. Іди до неї.

Ян нічого не відповів. Він просто дивився на мене — злий, загнаний у кут власною ж дурістю, але надто гордий, щоб просто зараз кинути гостей.

Я повільно, тримаючи спину, рушила до виходу. Щойно скляні двері ресторану зачинилися, ноги перетворилися на вату. В роті знов з'явився цей огидний гіркий присмак хіміотерапії. Я ледве дійшла до дороги, впала на заднє сидіння машини до мами й Каті й просто заплющила очі.

Крапку поставлено. Він думає, що мені байдуже. А я знаю, що тепер він точно вільний.