Глава 7. План "вижити"

              Ян

Усе моє життя у режимі «кава – універ – нічна зміна» накрилося в одну секунду. Я прийшов додому після чергових чотирнадцяти годин на ногах, мріючи лише про душ і ліжко. Але в передпокої мій погляд уперся в столик.На ньому лежали ключі. Її ключі.

Мій висушений недосипом мозок нарешті склав два і два. Всі ці дивні речі з рідшанням футболок у шафі, раптове зникнення баночок у ванній — це була не втома. Це Дана. Вона просто вирахувала мій робочий графік до хвилини й виносила свої речі, поки я впарював комусь капучино.Образа спалахнула з новою силою. Ах так?! Горда Королівна вирішила тихенько злиняти, залишивши мене винним? Ну ні, так не буде. Нам треба поговорити. Подивитися одне одному в очі.

Я витягнув телефон і набрав її номер.«Цей абонент знаходиться поза зоною...» — мене тупо заблокували. Спроба написати в месенджерах закінчилася червоними знаками оклику. Абсолютний ігнор.Мене це розлютило так, що захотілося розбити кавомашину на роботі. Ах, ти граєш у мовчанку? Добре. Якщо ти не хочеш говорити по-доброму, я змушу тебе подати голос. Мені потрібна була провокація. Щось таке, від чого її гордість трісне, і вона сама прибіжить з'ясовувати стосунки. Ідея прийшла миттєво, хоч і віддавала легким дебілізмом: я оголошу про власне весілля. Нехай подивиться, як швидко їй знайшли заміну.

******

           Дана

— План «вижити після чергової хімії» офіційно оголошую відкритим, — пробурмотіла я собі під ніс, намагаючись сфокусувати погляд на стіні.Порція ліків виявилася напрочуд «смачною» — у роті стояв такий присмак, наче я пожувала батарейку, а шлунок влаштував акцію протесту проти будь-якої їжі, крім мінералки.Я сиділа на кухні своєї нової тимчасової кімнати, загорнувшись у плед, попри літню спеку. Навпроти сиділа моя найкраща подруга Марго, яка єдина знала про мій «онко-шик» і допомагала не збожеволіти.

— Дано, ти виглядаєш так, ніби тебе щойно переїхав комбайн, а потім здав назад, щоб перевірити, чи ти жива, — ніжно прокоментувала Марго, підсовуючи мені склянку води.

— Дякую за комплімент, дорогая. Це мій новий літній лук. Лисина додає аеродинаміки, а сірий колір шкіри зараз у тренді серед Чахликів, — прохрипіла я, намагаючись посміхнутися сухому кутику губ. — Зате на шампунях яка економія! За місяць назбираю на нормальні похорони.

— Тьху на тебе, дурепа! — Марго замахнулася на мене рушником. — Лікар сказав, що аналізи непогані. Наступного тижня йдемо на променеву, будеш у нас взагалі супергероєм, що світиться в темряві. Можна буде зекономити на електриці.

Я засміялася, хоча від сміху одразу заболіли ребра. Ми завжди так лікувалися — чорним гумором. Це допомагало триматися за життя сильніше, ніж будь-які крапельниці.

Щоб трохи відволіктися від нудоти, я взяла телефон і за звичкою зайшла в соцмережі. Гортати стрічку новин було ліниво, аж раптом на екрані вискочило оновлення статусу Яна. З великим червоним сердечком.«Ян змінив сімейний стан: Заручений з...» — далі йшло ім'я якоїсь дівчини з його університету, яку я бачила раз у житті.

Під постом уже красувалися фотки з обручкою і підписом: «Коли знаходиш ту саму, не треба чекати місяцями».

Екран телефона змазався. Нудота від хіміотерапії миттєво кудись зникла, поступившись місцем такому дикому, пекучому болю в грудях, якого не покаже жодне КТ.

— Ого... — тихо сказала Марго, яка заглядала мені через плече.

— Оце так швидкісний бариста. Він що, її на здачу в кав'ярні отримав?

Я заблокувала екран і відкинула телефон на диван. План спрацював. Він мене зненавидів і пішов далі. Тільки чомусь дихати стало ще важче, ніж після першого курсу «хімії».

— Все правильно, — я заплющила очі. Сльози все одно потекли, і я швидко витерла їх рукавом. — Так і треба. Нехай живе далі, а не стирчить тут зі мною.

— Дано, припини, — Марго сіла ближче. — Тобі не можна сіпатися. Ти не вмираєш, лікарі ж сказали. Може, розкажеш йому все, а?

— Марго, — я перебила її. — Подивися, яка там дата.

— Ти мазохістка? Навіщо це тобі?

— Треба. Хочу просто подивитися. Для себе.