Глава 2. Там, де закінчується «Ми»

І ось я вже традиційно — наче на роботу ходжу! — сиджу в кабінеті онколога. Цього разу з результатами біопсії. Папірець у моїх руках злегка тремтів, хоча я щосили намагалася здаватися спокійною.Лікар поправив окуляри, зітхнув і прямо подивився на мене:

— Ну що ж, Дано... Мій попередній діагноз підтвердився. На жаль, у вас лімфома. Стан ще не критичний, хворобу виявили вчасно, але ваша ситуація потребує негайного й безперервного лікування. І менше стресу. Повторюю: безперервне лікування і нон-стрес.

Що я відчувала в той момент? Ну, всі психологи твердять, що в критичних обставинах людина проходить кілька обов'язкових стадій: заперечення, злість, торг і врешті — прийняття. Моя психіка застрягла на першій. У голові крутилися абсурдні думки: апарат УЗД був несправним, лікар помилився, а біопсію взагалі провели брудним чи переплутаним шприцом. Це не може відбуватися зі мною. Мені ж усього двадцять.Але попри це заперечення, мені раптом до свербежу в кінчиках пальців захотілося доторкнутися до когось рідного. Поплакати на плечі у мами, розказати все сестрі... А найдужче — поговорити з Яном. Мені був потрібен його голос, його міцні обійми, які завжди захищали від усього світу.Я набрала номер коханого. Смартфон біля вуха довго й монотонно видавав довгі гудки, але слухавку ніхто так і не взяв. Серце стислося від тривоги. Не витримавши, я викликала таксі й поїхала прямо до нього, сподіваючись, що він просто спить або не почув дзвінка.

Дивно, але важкі залізні двері в його під’їзд хтось залишив привідчиненими, тож я зайшла без перешкод. 

Квартира Яна була на другому поверсі. І знову якесь дивне провидіння — замки не клацнули, двері виявилися відкритими. Я вже збиралася штовхнути їх і зайти всередину, як раптом із коридору донісся його  голос:

— Мам, я отримав! Нарешті прийшло підтвердження з університету, саме те, що я хотів!Настала тиша. Ян слухав відповідь матері на тому кінці дроту. Я вперше за цей безкінечний, жахливий день щиро посміхнулася. Мій Ян домігся свого! Я вже хотіла зробити крок уперед, щоб розділити його радість, але наступні слова коханого змусили мене заціпеніти на порозі.

— Ні, з Даною ще не говорив... Та ну, мам, до чого тут вона? Навчання взагалі в іншому місті. І взагалі, я планую звідси переїхати за кордон, поки є така шикарна можливість. Сама розумієш, треба думати про майбутнє, в країні війна.Він продовжував щось весело говорити, сміятися, ділитися емоціями. Ось такі у нього були плани. Плани на велике майбутнє... Красиві мрії, у яких мені не було місця.А що я? У моїй голові, перекриваючи його щасливий сміх, набатом зазвучали слова онколога: «Безперервне лікування...». Цей сухий медичний вердикт миттєво став вироком моїм власним мріям. Вироком усім планам на життя. І головне — остаточним вироком усьому тому, що я наївно вважала «нами з Яном».

*****

І тут, напевно, всі подумали, що я зараз розплачуся, затисну ручками рота і втечу, ридаючи на весь під’їзд? Ні. Це було б надто дешеве, посереднє кліше. Я вгамувала емоції, за лічені секунди заштовхавши весь свій біль глибоко всередину. Не дозволила собі жодного сумніву чи слабкості. Вихід із цієї пастки був лише один, і я одразу ж почала його реалізовувати.Я впевнено зайшла у квартиру. Обличчя тримало бездоганну маску, наче я взагалі нічого не чула за цими дверима.

— Коханий, привіт! — я звично посміхнулася і підійшла до нього.

— Привіт! — Ян миттєво відклав телефон і поцілував мене у відповідь.

— Як справи? Ти вибач, я тут трохи прихворіла...

Ян насупив брови й ще сильніше пригорнув мене до себе. Його обійми завжди були величезними й надійними. При своєму зрості у 176 сантиметрів він був досить масивним, натренованим хлопцем — із русявим коротко підстриженим волоссям і глибокими карими очима. На його тлі я справді здавалася крихітною, як він сам часто жартував — «метр із кепкою в стрибку».

— Прихворіла? — він розгублено заглянув мені в обличчя. — Це мені величезний мінус за неуважність, кохана. Як ти почуваєшся? Доречі, у мене тут така новина, просто неймовірна новина! Але спочатку відповідай: що з тобою?

Він щиро переживав, без жодних понтів чи акторства. В його очах навіть промайнув справжній смуток через те, що він прогледів мою застуду. На мить мені стало моторошно від цієї його дволикості.

— Яка новина? — я спокійно й уважно подивилася йому прямо в очі, намагаючись прочитати там бодай натяк на його справжні плани.

— А можна я скажу на вихідних? — Ян хитро заусміхався, задоволений своєю таємницею. — Доречі, обов'язково приїжджай до мене в суботу.— Навіщо? — тихіше, ніж хотіла, запитала я.

— Ну як це навіщо? Треба ж тебе нарешті з моїми батьками знайомити! — радісно засміявся хлопець.

Знайомити з батьками... Перед тим, як поїхати за кордон і залишити мене тут. Саму. З моїм «безперервним лікуванням».Всередині мене щось остаточно закам'яніло. 

Мій план був готовий. Жорстокий, холодний, але абсолютно виправданий. Я важко зітхнула, піднялася  навшпиньки, ніжно поцілувала Яна в губи і ледь чутно прошепотіла:

— Добре. Я приїду.

                          **********