Глава 1. День, коли все пішло не за планом

Мене завжди дратувало, що у всіх дурнуватих романах катастрофи починаються однаково. Героїня обов'язково кудись запізнюється, на вулиці стіною лупить депресивна злива, а небо затягнуте хмарами кольору моєї невиплаканої туші. У житті все працює інакше. День, який розламав мою реальність, був абсолютно звичайним. Навіть надто хорошим, від слова зовсім.

Над містом світило яскраве сонце, було тепло, а я — Дана, середньостатистична студентка — щоправда, відсиділа аж три лекції поспіль. О диво, за кілька годин не пролунало жодної повітряної тривоги і нас жодного разу не вигнали в укриття! Я вийшла з корпусу в абсолютно піднесеному настрої. Як кожна поважаюча себе дівчина, я ретельно стежила за фігурою, щоб не дай боже не набрати зайвого кілограма. Ну так, визнаю, я типова жертва фітнес-трендів із ТікТоку: склянка води з лімоном зранку, листок салату на обід і свята віра в те, що прес з'явиться сам по собі.

І саме в цей момент, посеред повного благополуччя, система дала раптовий збій. Мені стало не просто погано. Світ навколо різко втратив чіткість, шкірою прошиб липкий холодний піт, а коліна перетворилися на желе. Я вже цілком серйозно готувалася до близького і дуже неромантичного побачення з асфальтом. На щастя, мої одногрупники зреагували швидше, ніж я встигла гепнутися. Хлопці підхопили мене під руки і вчасно доставили до університетського медпункту.

Тамтешня медсестра зустріла мене фірмовим поглядом у стилі «ось знову вони». Вона мовчки виміряла мені тиск, порахувала пульс, який скакав як божевільний, і, глянувши на моє бліде, як лікарняне простирадло, обличчя, виписала направлення на аналіз крові. По її очах було чітко видно: жіночка на сто відсотків упевнена, що я чергова дурепа, яка довела себе до непритомності безглуздими дієтами та голодуванням. Наївна. Якби ж усе було так просто.

Наступного ранку я, абсолютно невиспана й розбита, потеленькала до лікарні здавати аналізи. Попутно довелося тримати телефон біля вуха і вислуховувати закономірний материнський докір:— Доця, ну давай я з'їжджу з тобою в ту лікарню! — бідкалася мама в трубку. — Говорила ж я тобі, щоб ти нормально їла! А якщо це гастрит? Чи виразка? Ще краще!

— Мам, ну ладно, ну виразка, ну гастрит, — закотила я очі, лавіруючи між калюжами біля входу в поліклініку. — Буду лікувати, якщо що. Просто все так накопичилося останнім часом: навчання, сесія, плюс стрес цей постійний. Ось організм і видав збій.

— Дана, обов'язково напиши чи подзвони ввечері, що там по аналізах, — не вгамовувалася вона. — А може, Ян з тобою сходить? Чого ти сама?

— Мам, у Яна зараз пари, навіщо його смикати? — відрізала я, згадуючи коханого, який і так останнім часом був завантажений навчанням по самі вуха. — Краще розкажи, як ви там? Як у вас справи?

— Та як... нормально справи. Тривоги, як завжди, бабахкає, а так — усе як завжди, — зітхнула мама, і в її голосі прозвучала та сама звична втома, до якої ми всі вже чомусь звикли.

— Добре, мамусь. Якщо у вас усе нормально, давай я тобі вже ввечері передзвоню. Бо я якраз підійшла до лікарні, зараз буду брати талон у терміналі. Цілую!

Я натиснула відбій, сховала телефон у кишеню курточки і штовхнула важкі скляні двері звичайної міської поліклініки. На той момент я ще щиро вірила, що моя найбільша проблема на сьогодні — це вистояти чергу в кабінет забірника крові й пережити неприємний тиць голкою у вену. Якби ж я знала, що цей талончик стане моїм вхідним квитком у зовсім інше життя.

                                       *********

Я без проблем беру направлення на загальний аналіз крові й заодно талончик до сімейного лікаря на наступний день. Увага, питання: чому я спочатку не прийшла на нормальну консультацію? Відповідь геніальна — я просто не знала, що відповідати на банальне запитання «Що вас турбує?». Сказати «якась хронічна втома»? Спишуть на стрес. Тому я вирішила спочатку здати кров, а вже потім вивалити на стіл залізобетонні результати.

І ось наступного ранку я сиділа в кабінеті сімейної лікарки. Вона мовчки й дуже уважно досліджувала роздрукований бланк.

— Ви часто втрачаєте свідомість? — раптом запитала вона, не підводячи очей від цифр.

— Ні, взагалі-то... Це вперше я відчула себе аж настільки погано.

— А як харчуєтесь?

— Ну... — тут я відверто зам’ялась, адже харчувалася я, м'яко кажучи, «так собі». Кава на сніданок, перекус на бігу ввечері-нормально.

Жінка нарешті подивилась на мене крізь окуляри, скептично хмикнула собі під ніс і пробубоніла:

— Ну, все тут зрозуміло. Не їдять нічого, вічно худнуть, а потім дивуються, чому погано. А з інтимним життям як? Є хлопець? Менструальний цикл регулярний?

— Хлопець є, але ми користуємось контрацептивами. З циклом усе як зазвичай.

— Добре. Але у вас дуже низький гемоглобін, просто катастрофічний. Давайте я вас зараз послухаю і будемо думати, які аналізи призначати далі. Підніміть, будь ласка, кофту.

Лікарка вже простягнула до мене холодний диск стетоскопа, аж раптом її увагу привернула моя шия. Вона завмерла. Я вже про себе встигла пожартувати, що вона схожа на вампіра, який обирає місце для укусу. Але мені миттєво стало не до жартів, коли її пальці почали обережно, але наполегливо обмацувати мою шкіру над ключицею.

— Тут не боляче? А так? — допитувалася вона.

— Ні, зовсім не болить. А що там?

Вона відсторонилася, швидко сіла за комп'ютер і почала щось клацати по клавіатурі.

— Я виписую вам термінове направлення до лікаря-онколога.

— О... о... онколога?! — у мене все всередині похололо, я навіть почала заїкатися.— Не лякайтеся завчасно, — тон лікарки став напрочуд м'яким і серйозним. — Але у вас на шиї, в районі лімфатичних судин, є невеличке щільне утворення. Воно абсолютно безболісне, що якраз і вимагає перевірки. Це не обов'язково означає онкологію. Але ми мусимо виключити найгірше.

— Д-д-обре, — пробубоніла я. Забрала роздруковане направлення тремтячими пальцями й поспішила вийти в коридор, де повітря здалося мені занадто гарячим.