Можливо об'єднати два сна в одному дні?

Вже о 10-тій ранку ми дійшли до будинку Яновича.

— В мене лише одне питання. Як можна здійснити другий сон, якщо сьогодні передають сонячний день без єдиної хмаринки?

— Для цього є наша тимчасова сила. Можливо в Києві зараз дощ, — Женя більш за все зрозумів натяк, тому взяв свою парасольку. Але я перехватив руку поклавши предмет на місце. — В сні була лише одна парасолька, візьмемо мою, думаю краще повторити сон повністю.

— Точно.. Розгубився трохи.

Тепер ми стоїмо в моїй кімнаті, з перших секунд можна почути гучне гепання крапель дощу об дах. Мінус життя на останньому поверсі. Тим не менш ми нарешті вийшли з будинку, моя вулиця була досить шумною, багато людей проходили саме тут. Ще досі стоячи під крилом будинку я нарешті відкрив парасольку, давно в нас не було такого прохолодного дощу. Здавалося б, 30 березня. Вже стало тепліше, багато людей з зимніх речей перебралися у весінні пальто і знову та сама пісня. Всі дороги розмило, але було одне улюблене місце, де завжди добре, неважливо яка погода. Я глянув на Женю, але не сказати, що йому все подобалось, безумовно, його щось бентежило.

— Жень, точно все добре?

— Просто вперше тут після початку війни, трохи незвично.. Згадую перший день, багато людей було..

— Пропоную піти в менш людяне місце. Наразі це парк, але є ну дуже тихе місце. Думаю тебе може таке зацікавити.

— Тоді чого ми чекаємо? Але все ж думаю краще буде взяти щось тепле, ненавиджу холод, а тут ось така погода.

Ми вже стояли біля входу в парк, давно ж я сюди не ходив. Чи був у мене час? Звісно. Чи було бажання? Ні.

По дорозі взяли кави, хоча б це зігрівало в пасмурний день.

— По яким катакомбам ти мене ведеш? Там же начебто лабіринт потрібно проходити, — було приємно, що навіть зараз він міг пожартувати та посміхнутись.

— Є кращий варіант, тим паче, те місце ніяк не пов’язане з лабіринтом. Просто зайдемо трохи з іншої сторони. Хоча б присядемо.

— Спартаак, для цього є кафе.

— Довірся мені.

Ми підійшли до самого кінця лабіринту, там стояло дві лавки та невеличка статуя, знаходилося це все під куполом, а зі всіх боків виднілися різні види рослин, до кожного з них була прикріплена табличка з назвою.

— Дійсно затишно. І не мокро.

— Раніше я часто сюди приходив. Тут тихо, приємний запах від квітів, купол захищає від снігу та дощу. Тому я вибирав саме це місце.

— Зрозуміло. Але вибір дійсно непоганий.

— Поки що з живих істот в цьому місці я бачив лише пташок та котів. Воно і добре.

— Невже ніколи не ходив сюди з друзями? — що ж він пристав з тими друзями..

— Ходили лише парком, сюди я їх не приводив. Ти перший, — на якийсь момент здалося, що в очах Жені спалахнув якийсь вогник. Він тепло всміхнувся і відвів погляд десь вгору. Мені залишалося лише дивитися на його профіль. Навіть не знаю як йому вдається так легко починати розмову першим, дійсно важко знайти тему. Але зараз ми мовчали. Я просто дивився не розуміючи чому так складно відвести погляд від Яновича. Навіть в похмурий день він світився, був енергійним сонечком, що гріє в холодну погоду лише посміхнувшись. Було у цій посмішці щось домашнє, буденне і бажане. Хотілося б запам’ятати її.

— Спартак.. — я не помітив в який момент Женя все ж повернувся до мене обличчям, скільки разів гукав. Я став занадто розсіяним. — Все..

— Все нормально, задумався трохи.

— Блін, так хотів це зробити.. — я навіть не встиг зрозуміти що сталося, як побачив його поза межами купола.

— Ну і навіщо? Намокнеш, захворієш потім.

— Проте це прикольно. Відчуття, що я тільки що очистився від всього поганого, дощ змив усі тривожні відчуття, — він знову присів поруч зі мною повернувшись до входу в таємне місце, я вирішив повернутися за ним. Хотів щось сказати, але натомість чхнув. Женя округлив очі і вже відкрив рот щоб запитати, але я вирішив сказати все першим.

— Навіть не питай, так, я так чхаю.

— Мило.. Дійсно мило, більше нікого не скажу, — мабуть цей дурник не знає, що я помітив як він відвів погляд в іншу сторону аби я не побачив його усмішки.

Сталося те, чого я не очікував. Сніг. А я нагадаю ще раз, 30 березня. Женька теж здивувався і повернувся до мене.

— Колись чув, що якщо побачиш як починає падати сніг варто побажати щось і тоді воно обов’язково збудеться, — я лише подумав, що це якась маячня, але так подумав лише я. Женя точно щось побажав. — Блін, холодно стало.

— Думаю більше немає сенсу тут сидіти, якщо погода змінилася. Уві сні був лише дощ. Може спробувати телепортуватись звідси? Краще до тебе.

— Тоді зможемо об’єднати два сна в один день. Є камін.

— О, це навіть добре.

В нас дійсно вийшло опинитися знову в будинку Яновича, але не пройшло й хвилини як в двері постукала бабця Жені.

— Швидко лізь в шафу! — навіть часу на роздум не було, я виконав доручення відчуваючи себе тим самим коханцем в приколах з Однокласників якого так ховала жінка від чоловіка. Я не слухав їх розмову, але раптом побачив світло, Женя нарешті відкрив цю замалу для цілої людини шафу.

— Ну ти і дурачок, Женька. В тебе вдома мене окрім тебе ніхто не бачить, так само як і в мене вдома лише я зможу бачити тебе.

— Точно..

— Так, все. Не знаю як ти, але я реально змерз, йдемо грітися біля каміну, — на ці слова Женя лагідно посміхнувся та повів мене до другої кімнати де стояв цей камін. Навіть фільм почали разом дивитись, але Янович швидко здався та заснув. Дивний він, але цікавий..