Розділ 9

Марк

Останнім часом часто помічаю, що роблю речі, не властиві мені. Наприклад, тягаюся в нічний клуб і витріщаюся на дівчину, що дриґається на танцпідтримці у місцевої співачки. Спостерігаю за кожним її рухом, насолоджуюся гнучкістю, кайфую, розглядаючи вигини її тіла. Вона здається мені ангелом... Порочним ангелом... Маною, сиреною, що заманює у свої тенета.

У голові копошаться гріховні думки, які активно підганяються реакцією організму на ідеальне жіноче тіло. І хоча всі стратегічно важливі ділянки старанно прикриті, бурхлива фантазія з легкістю домальовує те, що ховається під блискучою тканиною. Кров нагрівається до критичної позначки, погрожуючи закипіти й перетворитися на пару.

Це дівчисько зводить мене з розуму. Раз у раз уявляю, як замовляю її на приватний танець із гарячим продовженням. Може, коли я нарешті зважусь і зроблю це, наслання відпустить?

- Город, ти взагалі тут чи в хмарах витаєш? – Ковальов, який ув'язався сьогодні за мною, розповідає щось смішне, але я ніяк не вловлюю сенсу його слів. – Чи все ніяк на Ляльку не налюбуєшся?

Змовкає і додає мрійливо:

- Гарна... Я й сам не проти до неї позалицятися...

- Навіщо тобі дівка, яка обслуговує всіх підряд? Невже не гидко? – роблено дивуюся, але за фактом сам тільки про це і думаю.

- Ой, облиш. Не схожа Казакова на таку дівчину. Ти подивися, як вона смішно червоніє від сальних жартів! Не здивуюсь, якщо вона взагалі ще дівчинка.

Це припущення несподівано спричиняє хвилю обурення. Знаю я, чим промишляють ці танцівниці!

- А ти згадай: усі серійні маніяки були тихі, спокійні люди, прекрасні сім'янини. Ніхто про них і думати нічого такого не міг. А вони роками ґвалтували та вбивали своїх жертв.

- Ну, знаєш! Мені здається, продажну дівку за версту видно. А ця – явно скромниця. Ну, танцює вона тут, що в цьому такого? Не стриптиз же.

Він її ще виправдовує! Мабуть, сидить і слини пускає. І брудно фантазує, дивлячись на неї… Чомусь думка про це мене підриває. Ревную? От іще…

Спалахую злістю. Чи то на Валерку, чи то на себе…

- Дурниці. Готовий посперечатися, що ти неправий щодо Казакової.

Очі Ковальова відразу спалахують азартом. Він – відомий сперечальник.

- Б’ємося об заклад?

- А давай! – дурість, звичайно, але думаю я зараз зовсім не головою, а душею, що скорчилася від болю, і тим, що готове задимитися в штанах.

- Гаразд! На що?

- Якщо я виграю, то ти за мене курсовик з баз даних зробиш.

А що? Це чудовий шанс заощадити купу часу, скинувши на товариша виконання рутинної роботи.

- Добре. А якщо я, то ти за мене? Прикольно. Сам Город за мене працюватиме!

Хмикаю у відповідь. І їжаку зрозуміло, що виграш буде за мною.

- Тільки як ти це перевіриш?

- Не бійся, щось вигадаю…

Сподіваюсь, що в клубі це не проблема.

Закінчення сесії, новорічні свята, поїздка на гірськолижний курорт змушують мене геть-чисто забути про це парі. Наслання трохи відпускає. Але після повернення додому ноги самі несуть мене до клубу, а очі міцно прилипають до сцени... Схоже, я хворий, і з цим треба щось робити. Мене затягує все глибше, чинити опір стає все складніше... Ні, я ніколи не опущуся до відносин з продажною дівчиною! Яка до того ж знає мою страшну таємницю.

Потрібно тільки знайти в собі сили припинити тягатися до клубу, коли вона танцює, і не слідкувати за нею в університеті. Тільки якби все було так просто…

Лікує мене несподівано шокова терапія.

- Чуєш, Марку, правду кажуть, що ти не рідний син свого батька? – видає мені Сава з занепокоєним обличчям через тиждень після початку другого семестру.

Спина миттєво покривається потом. А я повертаюся до того найстрашнішого дня мого життя, коли дізнався правду про своє походження. Зволікаю з відповіддю. Я банально не готовий обговорювати це ні з друзями, ні з ким би там не було! Це мало залишитися таємницею!

Як тепер реагувати? Набрехати Саві й спробувати перевести на жарт? Чи зізнатись, що так і є?

- З чого ти взяв? – правду сказати не наважуюсь і хочу спочатку з'ясувати, як багато людей вже обізнані про це.

- Та балакають... Можна сказати, сьогодні це тема дня.

Чорт!

Сумнівів у тому, хто є джерелом інформації, у мене немає. Єдина людина в університеті, яка знала мою таємницю – Казакова. Більше просто нікому. Макс навчається в іншому ВНЗ і навряд чи став би базікати, побоюючись татового покарання.

Насилу йду від відповіді. Зриваюся з останньої пари. Я вже не той шістнадцятирічний хлопчик, який панічно боявся, щоб у школі дізналися правду. Але все одно я наляканий не на жарт. Відчуваю не тільки, як хитається піді мною трон, але і як тремтить земля.

Їду на набережну. Крижаний вітер забивається під капюшон. Долоні без рукавичок швидко коченіють, але я не відчуваю дискомфорту. Холод, який тріпає мене зовні, – ніщо в порівнянні з льодом, що скував мене зсередини.