Розділ 7

Макс виходить неохоче, ніби робить мені ласку. Хоч я на взводі, стримую себе та не розпускаю кулаки. Ще не вистачало маму хвилювати – їй і так зараз несолодко через хворобу батька.

- Максе, поїхали додому. Я вже збираюся йти.

- Та ти що? Час дитячий! Ми тільки почали розслаблятися! – вираз обличчя і голос сповнені виклику.

Ще б пак, він же тепер вважає себе дорослим…

- Мама просила, щоб я тебе привіз.

Вона, звісно, не зовсім так сказала. Але оскільки я вже йду, то наглядати за недоумком буде нікому. Мені зовсім не посміхається ідея з ним возитися, але й підводити батьків я не звик.

Тільки як донести це до Макса?

- Та хто ти такий, щоби командувати? Ти мені ніхто! Навіть не брат! Ти – взагалі порожнє місце, приймак! – його явно несе кудись не туди, і я розумію, що прийняв він уже чимало. – Батьки тебе терплять виключно із жалості! І навіть не мрій, що батько залишить свій бізнес тобі.

От же гаденя... Якого біса зараз згадує про це? Думає, якщо вколе мене болючіше, то я йому дам спокій і дозволю залишитися?

Ця тема в нашій сім'ї – табу. Батько наклав заборону чотири роки тому, коли правда випливла назовні, і досі брат її дотримувався і мовчав.

* * *

Ніколи не забуду того дня. Сонячно, на небі ні хмаринки. Легкий приємний вітерець розносить околицями запах весни, обіцяючи швидкий наступ літа, разом з яким розпочнуться довгоочікувані канікули. Я у піднесеному настрої повертаюся зі школи додому.

Приблизно на півдорозі, коли я вже попрощався з друзями та звернув на свою вулицю, до мене підходить ефектна блондинка.

- Ти – Марк Городецький?

Я не звик спілкуватися із незнайомими на вулиці. З дитинства мені вселяли, що люди великого бізнесу потенційно дуже вразливі, завжди існує ризик якоїсь диверсії. Донедавна до школи й назад нас із братом супроводжувала охорона. Тому перша реакція – пройти повз і проігнорувати звернення.

- Стривай! Я хочу розповісти тобі, хто твоя справжня мати!

Що за нісенітниця? Я чудово знаю свою справжню маму. Як і раніше, пориваюся піти й уникнути розмови, але жінка хапає мене за руку і заявляє:

- Твої батьки тебе всиновили! Я – твоя справжня мама! Я тебе народила!

Від несподіванки зупиняюся і дивлюся на неї, не можу вимовити жодного слова. Розум кричить: це, вочевидь, якась помилка, але погане передчуття стискає в лещатах серце.

- Мені треба тобі все пояснити.

Заперечно мотаю головою.

- Ні, я вас не хочу слухати. Я не вірю вам. Моя мама – це моя мама, справжня мама.

- Але я говорю правду! – у голосі чутно істеричні нотки, ніби жінка збирається розплакатися.

- Ні, ви мене з кимось сплутали, це якась помилка!

І мені б піти, втекти стрімголов. Але я стою як укопаний і не можу зробити жодного кроку.

- Послухай! Мені було лише вісімнадцять. Я була розгублена, боялася. Ні грошей, ні житла. Не до гуртожитку ж немовля нести! Мені довелося залишити тебе в пологовому будинку. Я не мала іншого виходу! А потім я шкодувала, дуже шкодувала! Я вийшла заміж за хорошу людину, ми хотіли тебе забрати, але твої батьки відмовилися тебе віддавати! Всі ці роки я любила тебе та намагалася повернути! Ми навіть до суду подавали. А тепер... Ти вже дорослий, тобі шістнадцять, можеш вирішити сам, з ким ти хочеш бути.

Вона говорить уривками, ніби біжить і задихається. Я німію вже від перших фраз і не можу її зупинити.

- Я хотіла б познайомитися з тобою ближче. Упевнена, ми порозуміємося. Ти сам захочеш жити зі мною, з нами. Все-таки я твоя рідна мама!

- Що за нісенітницю ви несете? – здатність говорити повертається не відразу. – В мене є батьки. Я не хочу вас знати! Дайте мені спокій!

Скільки разів батьки промовляли та моделювали зі мною різні ситуації, які можуть статися з дітьми на вулиці, але до такого мене не готували!

- Послухай, ми з чоловіком дуже забезпечені люди, ми не маємо інших дітей. А у твого батька є рідний син. Олександр, звичайно, порядна людина, не відмовився від тебе, коли у них народилася своя дитина. Але невже ти думаєш, що тобі дістанеться щось від його мільйонів? Та ніколи!

- Мені нічого від вас не потрібно, – видаю сухо. – Зі своєю сім'єю я розберуся якось сам. До побачення.

Не хочу вірити в почуте, воно здається безглуздим жартом, розіграшем.

Розвертаюсь, щоб втекти, і помічаю брата, який, судячи з усього, під час розмови стояв неподалік і, напевно, все чув. Найменше мені хочеться ділити цю новину з ним.

Іду в бік будинку, роздумуючи, як запитати батьків про цю жінку так, щоб вони від мене не відмахнулися. Як вивудити з них правду?

Тата вдома немає. Влаштовуюсь на кухні обідати, Макс приєднується і починає мене добивати.

- Які цікаві та приємні речі я несподівано про тебе дізнаюся. Наше божество, виявляється, підкидьок, а не старший син Олександра Городецького. Уявляю, як в школі усі зрадіють цій новині. А король, виявляється, голий!