Розділ 3

- Таню, та у них там, напевно, правила такі суворі, викладацька етика, нестатутні стосунки й таке інше. Потім, коли ми вже зустрічатимемося…

- А що, про це ви також домовилися?

- Ні, поки ні. Але тільки поки що, все попереду! От так, я все спланувала. Ти підеш зі мною в п'ятницю, посидиш трохи, а потім скажеш, що тобі треба йти, і залишиш нас наодинці.

- У п'ятницю у мене клуб, – нагадую швидше сама собі.

- О котрій годині? Ти ж встигнеш ненадовго зі мною зазирнути до Едіка? Ну, будь ла-а-асочка, – починає канючити подруга. – Я тобі буду винна, якщо прийдеш. Може, прикрию тебе, коли знадобиться. Або домашку за тебе зроблю. Конспектом у крайньому разі поділюся, коли ти наступного разу на парі вирішиш поспати.

А що, власне, я втрачаю? Може, Едуард Германович запросив мене на додаткове заняття, бо побачив у мені потенціал і хоче допомогти його розкрити? А може, справа зовсім не в етиці та правилах, а в моїх здібностях, які він розгледів? Не сходжу – не дізнаюсь.

Я б не відмовилася пробитися до основного складу команди та втерти носа старшокурсникам. Як вони заспівають, коли я буду з ними на рівних? Стовідсотково лялькою дражнити вже не будуть.

- Гаразд, лише один раз і ненадовго.

- Обожнюю тебе! Чмоки-чмоки, – подруга відключається, а я намагаюся прислухатися до своїх емоцій.

Не люблю всі ці штучні манси. Вони ж шиті білими нитками! Як Олена не розуміє, що це шлях у нікуди? Хоч би як хлопець подобався, поки він сам не виявить ініціативу, нема чого навіть думати, щоб зробити перший крок. Я ніколи не стала б починати цього. 

А якби могла передбачити, чим обернеться для мене ця дурість, ніколи б не пішла на поводу у подруги.

До п'ятниці подивитись на завдання, які видав нам Смирний, мені так і не вдається – доводиться відкласти їх на вихідні. Тому сенсу йти на додаткове заняття відверто не бачу. У мене немає питань щодо поточного матеріалу. Хіба що він буде з нами якісь інші алгоритми розглядати. Але чому тоді з нами двома, а не з усією групою першокурсників?

Коли входимо до аудиторії, Едуард Германович розпливається в посмішці, ніби ми не на урок прийшли, а до нього в гості на чай із тістечками, і запрошує сідати за комп'ютер.

- Давайте ще раз покажу і поясню вам останній алгоритм.

Спочатку я уважно слухаю з надією вивудити з розповіді щось нове для себе, але швидко розчаровуюсь. Дивлюся на годинник. Дуже шкода витраченого часу. І, головне, заради чого? Просто щоб Олена посиділа і вкотре поглянула на об'єкт свого інтересу? Але хіба чесно робити це за мій рахунок?

- Перепрошую, я повинна йти. Мені треба на роботу. Я цю тему вже добре зрозуміла, дякую.

- Може, маєш якісь питання? Щось незрозуміло у завданнях, які ви отримали до наступного тижня? – керівник говорить тоном, в якому чується розчарування.

Я не виправдала його надії?

- Я ще їх не дивилася – часу не було, – говорю, ризикуючи розчарувати його ще більше. – На вихідних обіцяю з ними розібратися та надіслати результат.

- Може, ти хочеш, щоб я вам показував алгоритми, які були у нас на гуртку минулого року?

Ця фраза має на увазі, що додаткові заняття стануть регулярними, чи мені лише здалося? Я, звичайно, із задоволенням писала б складні програми, але доба має лише двадцять чотири години. Університетські пари за розкладом, виконання домашніх завдань, гурток у подвійному розмірі, виступи в клубі… А ще ж замовлення на фрилансі. Поки що дрібні, але хотілося б поступово переходити до чогось серйознішого. Це і гроші, і такий необхідний для мене професійний досвід. Об'єктивно оцінюючи свої можливості, змушена відмовитись – я не потягну.

А ще я терпіти не можу жодних привілеїв. Одна справа – звернутися з питаннями щодо матеріалу, який погано зрозуміла на занятті, та зовсім інша – отримати додаткові знання в обхід однокурсників. Це не чесно!

- Вибачте, мені дуже подобаються олімпіадні програми, але я навряд чи зможу – завелике навантаження виходить.

Проте Смирний продовжує наполягати, розписуючи перспективи попадання до основного складу команди, і я зрештою здаюся. Занадто привабливо втерти ніс вискочкам старшокурсникам, особливо тим, хто сумнівається у здатності жінок скласти серйозну конкуренцію чоловікам на терені програмування. Мене трохи гризе совість, але я заспокоюю себе тим, що йдеться лише про кілька занять до першого туру олімпіади.

Значну частину вихідних доводиться присвятити головоломкам і нестандартним алгоритмам, якими навантажив нас, і особисто мене, Едуард Германович. Мені дуже подобається. Однозначно можу сказати, що це – «моє». Хтось любить зависати в нічних клубах, хтось весь час присвячує комп'ютерним іграм. А мені подобається писати незвичайні програми.

Олена, мабуть, теж цим захопилася не на жарт, оскільки неодноразово дзвонить, щоб обговорити зі мною те чи інше завдання.

Ретельно готуюся до чергового заняття зі старшокурсниками та почуваюся тепер набагато впевненіше. Але керівник цього разу надає слово Марку, а я залишаюся лише глядачем.

Слухаю і захоплююсь логікою хлопця – його програма набагато елегантніша, ніж моя. І все пояснює він дуже зрозуміло. І посміхається так, що хочеться на нього дивитися і дивитися… Він такий… Начебто й не дорослий, але вже справжній чоловік – серйозний, спокійний, трохи зарозумілий. І дуже гарний…