Пролог

Тетяна

День сповнений метушні, ми всі дуже хвилюємось. До останнього моменту зберігається інтрига, яка команда отримає на регіональному турнірі з програмування перше місце. І хоча всі три призери гарантовано виходять у фінальний етап, було б дуже прикро виявитися лише другими.

Коли нарешті називають переможця і Марк піднімається на сцену за нагородою, серце погрожує вистрибнути з грудей від нестримного захоплення. Цієї миті я нескінченно пишаюся нашою командою, спільною перемогою й особливо моїм хлопцем.

Досі не віриться, що ми з ним разом…

Після нагородження переможців та урочистого обіду ми майже відразу виїжджаємо додому. В автобусі хлопці збиваються в купу і про щось шумно сперечаються. Ми з Оленою сідаємо попереду біля водія. Емоцій так багато, що хочеться трохи тиші, щоб врегулювати й приборкати хаос, що відбувається всередині. Безцільно витріщаюся у вікно, спостерігаючи, як червоне сонце повільно заповзає за обрій.

Виглядає чарівно. Знаю, що це ніяке не диво, і яскраво-червоне сонце має цілком реальне пояснення у фізиці. Але зараз мені куди приємніше вірити в чаклунство.

Згадую, що за прикметами, якщо сонце на заході червоне, а на небі ні хмаринки, то наступний день буде погожим. Сама собі посміхаюся, мріючи, як ми з Марком завтра скористаємося гарною погодою та підемо гуляти кудись до парку.

Подруга всю дорогу читає книгу, уткнувшись у смартфон. Вона сьогодні якась незвичайна – небагатослівна і ніби засмучена, що дуже дивно на тлі нашої перемоги та загального піднесеного настрою. Тепер, коли буря всередині мене трохи вщухла і повернулася здатність адекватно сприймати те, що відбувається навколо, я виразно бачу її відчуженість. Розпитувати не наважуюсь – Олена сама поділиться, якщо захоче. Може, надто втомилася?

Автобус зупиняється неподалік університету. Виходжу на вулицю та шукаю очима Марка. Трохи зачепило, що він не подав мені руку і не допоміг вибратися з салону. Та й взагалі поводиться так, ніби між нами нічого не було і я зовсім не його дівчина. Може, чомусь поки що не хоче афішувати наші стосунки? На нього це не схоже.

Я розгублена, не знаю, як з ним зараз поводитися. Піти додому одна? Чи дочекатися, поки Марк закінчить розмову з хлопцями, та поїхати з ним? Якщо ми тепер зустрічаємося, то він повинен мене проводити? Тим більше що він, напевно, на машині. Мені катастрофічно не вистачає досвіду, а порадитись ні з ким – подруга вже помчала на пару зі своїм Савелієм.

Коли всі починають розходитися, Марк, не дивлячись у мій бік, йде на парковку. Що відбувається? Прискорюю крок і наздоганяю його.

- Марку, а… ти підвезеш мене додому?

- А повинен?

Він наче здивований. Розгублено зупиняюся. Мабуть, розумна дівчина вже розвернулася б на сто вісімдесят градусів і побігла геть, тільки б п'ятами накивала. Але коли всім роздавали життєвий розум, я, безперечно, займалася математикою або програмуванням. Тому залишаюся на місці й продовжую жувати кактус, наплювавши на гордість і все те, що зазвичай є у нормальних представниць жіночої статі.

- Ти казав, що ми зустрічатимемося, що ми тепер разом…

Марк піднімає брови, ніби не розуміє, про що я говорю.

- Ні, Танюше, ти щось неправильно зрозуміла, – каже як маленькій нетямущій дівчинці. – Я не збирався і не збираюся зустрічатися з тобою.

Все вже давно зрозуміло. Тільки не мені та не моєму серцю!

- Але... як же так? А навіщо тоді…?

- Тебе мама не вчила, що хлопці готові будь-якої локшини на вуха навішати дівчаткам, щоб залізти до них під спідницю?

- Але ти казав... І мені здавалося, що я тобі подобаюсь.

- Що ти як маленька? Не варто плутати почуття із потягом. Я своє отримав, ти мені більше не цікава. Це було лише парі.

Кожне його слово дробить мене на все дрібніші частинки.

- Парі? Яке парі?

- Звичайне. Хіба не знаєш, як хлопці роблять ставку на дівчат? Ти, до речі, виявилася легкою здобиччю, навіть напружуватися не довелося.

Він усміхається, а мене паралізує. Мозок відмовляється приймати та обробляти те, що надходить до вух.

- Втім, зізнаюся: ти мене здивувала, і я мало не програв. А я страшенно не люблю програші. Але нічия – теж непогано, – підморгує. – Тож біжи, вже не дівчинко Тетянко, додому. Настав час дорослішати й вчитися відповідати за свої вчинки. Чула про ефект бумерангу?

Марк каже дивними загадками. Мені б спитати, що він має на увазі, але язик відмовляється ворушитися, а губи – розмикатися. Я – у ступорі, закам'яніла. Здається, якщо мене зараз трохи шльопнути, то розсиплюся, як кришталь, на дрібні уламки.

- Адью!

Він йде... А я дивлюся слідом, все ще не в змозі повірити, що це відбувається наяву, насправді, що це – не страшний сон...