Розділ 12

Прокидаюся від попискування апаратури. Розплющую очі.

Наді мною біліє лікарняна стеля.

Руки самі тягнуться до живота — порожнього та м’якого. Він болить. Отже, операція мені не наснилася.

Я… народила?

У голові все пливе, мов у тумані. Але відчуваю чийсь дотик до руки. Тихий голос:

— Діано, ти як?

Микита?

Що він робить тут?

Спогади потроху повертаються. Ох, він же мене віз до лікарні! Але чому він усе ще тут?

— Дитина, — хриплю, облизуючи пересохлі губи.

Микита подає мені пляшку з водою. П’ю через трубочку.

— З ним усе гаразд, — на обличчі хлопця з’являється сумна усмішка. — Пробач, мені довелося сказати, що я батько, бо мене до тебе не пускали.

— Дрібниці…

Намагаюся не дивитися йому в очі. Від туги в його погляді в мене горло стискається. Але зараз очевидно не той момент, щоб говорити правду. Не знаю, чи наважуся я взагалі колись сказати йому правду після такої тонни брехні.

Напевно, ні.

Та й навіщо йому правда? Нехай краще з Яною налагодить стосунки, якщо збирається одружитися з нею.

Адже він не сказав, що скасує весілля.

— Батьку повідомиш, — його голос відриває мене від роздумів.

— Що? — забувшись, здивовано дивлюся на нього.

— Батьку дитини. Що в нього син народився.

Спохоплюся:

— Ах, так. Вибач, я після наркозу ще туго міркую.

— Та нічого. Гаразд, ти одужуй, а я піду…

Між нами зависає незручність. Дивимось одне одному в очі, наче обоє все ще на щось сподіваємось. Чогось чекаємо одне від одного.

Але ні він, ні я не зробимо першого кроку.

Микита встає.

Ось і все, він іде.

— Дякую тобі, — натягую усмішку.

Він не встигає відповісти. За його спиною відчиняються двері.

— Доброго вечора, — заходить лікарка. — Як ваше самопочуття, матусю? Готові познайомитися з малюком?

Слідом за лікаркою до палати входить медсестра. Вона штовхає перед собою відкритий кувез.

Серце завмирає, коли його бачу.

— Не соромтеся, приймайте поповнення, — усміхається лікарка. — А я поки що перевірю ваші показання.

Руки тремтять, коли медсестра передає мені дитину.

— Познайомся, це твоя матуся, — каже вона й переводить погляд на Микиту, — і татусь.

Мої щоки заливає фарба сорому.

— Та ні, я… — починає Микита й замовкає.

Я ж втикаюся носом у маківку малюка. Вдихаю теплий, ні з чим незрівнянний запах немовляти.

Мій синок такий крихітний… немов лялька. Здається, у його тілі немає жодної твердої кісточки, і мені страшно, що якщо стисну сильніше, то зроблю йому боляче.

А він спить, смішно зморщивши носа. Та й сам такий зморщений. Брів і вій майже немає, а волосинки світлі. Уже зараз видно, що буде блондином…

Ох, сподіваюся, Микита цього не помітить.

Підіймаю погляд.

Хлопець дивиться на дитину дивним застиглим поглядом. Боюся навіть уявити, про що він думає цієї миті.

— Юначе, вам краще вийти, — медсестра порушує виниклу тишу. — Час відвідин закінчено.

— Так, звичайно.

Нік кліпає, ніби прокидається. Потім переводить погляд на мене.

— Я піду…

— Добре, — киваю.

А всередині все стискається.

Так не хочеться, щоб він ішов. Виносив тепло, яке весь цей час огортало мене.

— Але я ще прийду, гаразд?

Він наче тягне час. Дивиться на мене з очікуванням та надією. Невже теж не хоче розлучатися?

У його кишені вібрує телефон.

Цей дзвінок протвережує мене.

Досить, Діано, отямся. У нього є наречена!

Від цієї думки мене наповнює гіркота.

Знаходжу в собі сили, щоб із видимою безтурботністю усміхнутися:

— Як хочеш.

На очі набігають сльози. Але Микита їх уже не бачить.

Медсестра вчить, як давати груди дитині, розповідає, як мити й переодягати малюка, що можна їсти…

Майже не чую її. Дивлюся на сина й ледве стримуюсь, щоб не розревітися.

Якби Микита хоч натякнув, що відмовиться від весілля, я сказала б йому правду. Але він мовчить.

Отже, я теж мовчатиму.

І все-таки я щаслива.

Тепер, дивлячись на свого малюка, розумію це особливо гостро.

Щоразу, коли беру його на руки, у душі з’являється незнайоме щемне почуття. Від нього перехоплює подих і щипає очі. Здається, ніби я здатна обійняти весь світ, що весь світ лежить у мене в руках. Тому що ця крихітна грудочка щастя і є — весь мій світ.

Перші дні я майже не розумію, що відбувається. Намагаюся прийти до тями. Усвідомити, що великого живота більше немає і що в моєму житті з’явилася маленька людинка. Беззахисна рожева грудочка, яку я люблю всім серцем.

Це єдине, що я маю від Микити. Мій біль, моя таємниця, моє щастя.

Я недовго думала, як назвати сина. Вирішила назвати Єгором, на честь дідуся. До того ж мені завжди подобалося це ім’я та й мамі буде приємно. Вона в мене Єгорівна.

Єгор Микитович…

Вимовляю пошепки, хоча в окремій палаті мене ніхто не може почути. Пробую на язиці, перекочую звуки. Насолоджуюся тим, як вони розчиняються в повітрі.

А малюк немов розуміє мене. Дивиться уважно, коли схиляюся над ліжечком. Наче впізнає. Смішно сопе, варто лише взяти його на руки. У такі моменти в нього між брівок з’являється до болю знайома складочка. Така сама, як у Микити, коли той чимось незадоволений…

До речі, про Микиту.

Він приходить щодня. На мій подив. Персонал його взагалі за батька вважає, а він не поспішає розвінчувати цей міф.

Кілька разів Микита питав, чи я повідомила про сина батькові дитини. Довелося відморозитися, що поки що не готова.

У цьому я майже не збрехала. Адже справді не готова.

По очах було видно, що хлопець чекає на пояснення. А що я можу пояснити? Серце завмирає від думки, що буде, якщо Микита дізнається правду.

Або… коли дізнається.

Сьогодні Микита знову прийшов. Як завжди, з квітами, які не дозволяють вносити до палати. Щоразу він залишає їх на рецепції — розкішні букети з троянд. Там молоді медсестри пищать від захвату, побачивши його. Шепочуться, коли він проходить повз. Стріляють оченятами йому вслід. І їх анітрохи не бентежить, що він приходить до породіллі!