Розділ 11

Моє становище й так хитке. Залишилося лише без роботи зостатися для повного щастя. Не те щоб мій накопичувальний рахунок у банку зовсім порожнім був, але діти — недешеве задоволення!

Закипаючи від докуки, тупаю до кабінету Микити. Дорогою продумую гнівний спіч, згадую статті закону.

У приймальні мене зупиняє секретар:

— Вибачте, Микита Олександрович зайнятий.

— Нічого, я зачекаю.

Сідаю на стілець для відвідувачів і похмуро погладжую живіт.

Що ж, мені явно варто заспокоїтись, перш ніж увірвусь до кабінету директора.

— Можливо, доведеться довго чекати, — секретар коситься на мій живіт. — Повідомити, що ви прийшли?

— Так, дякую, — вимучую усмішку.

Точніше, сподіваюся, що це була усмішка, а не вищир.

Потрібно взяти себе в руки. Дихай, Діано, дихай.

Але нервозність нікуди не йде. Проти волі продовжую себе накручувати. Адже розумію, що це безглуздо, але не можу відключити панікерські думки. Вони самі лізуть мені в голову!

А раптом Микита знайшов якийсь хитрий спосіб звільнити мене? Або, якщо звільнити не можна, то змусить перейти на іншу, менш оплачувану посаду? Ох, адже в нас був такий випадок, ще за Владлени!

Років зо три тому одну співробітницю запідозрили в комерційному шпигунстві, але вона виявилася вагітною. Звільнити не змогли, проте перевели в інший офіс, кудись у забуту богом провінцію. Вона навіть заяву писала, що згодна на переведення, адже інакше компанія погрожувала судом.

Секретар бере телефон. А я перетворююся на слух. Усередині все натягується, як струна, але, як не намагаюся — відповіді не чую. І по обличчю секретаря теж не зрозуміти, що йому сказав Микита.

Напруга тільки зростає.

Нарешті секретар кладе слухавку.

— На жаль, Микита Олександрович не може вас зараз прийняти, — він із діловим виглядом зазирає в монітор. — Можу записати вас на завтра, з другої до третьої є вільний час.

— Ну ні, я зачекаю. Якщо вже добралася сюди, — усміхаюся, дивлячись, як витягується його обличчя.

Не здивуюся, якщо Микита сказав йому чемно позбутися мене. Але я надто зла, щоб йти з порожніми руками.

Демонстративно відкидаюсь на спинку стільця. Влаштовуюся зручніше.

— Так, звісно, — секретар розгублено відводить погляд.

Мені його навіть шкода. Злегка. Адже він не винен у наших із Микитою тертях.

А час іде. Годинник на стіні відраховує хвилини. Десятки хвилин. Ось уже пів години минуло. Стрілки невблаганно рухаються до полудня.

Щоб відволіктися, переписуюсь із подругами в чаті. Намагаюся заспокоїтись, але думки, як заведені, повертаються до того, що трапилося в моєму кабінеті.

Ця Василина просто виставила мене. Наче я там уже ніхто. Як таке можна стерпіти?

Чи то від нервів, чи то від голоду, в животі починає смоктати болісно. Але не сильно, тож не звертаю уваги. Ось порозуміюсь із Микитою, усе з’ясую й піду на обід із чистим сумлінням. А поки що потерплю. Не скляна, не розсиплюся.

Малюк починає штовхатися. Погладжую живіт, намагаючись його заспокоїти. Знову, мабуть, вирішив перевернутись.

Ось і ще пів години…

Нерви вже розжарюються до межі.

Микита мені мститься. Однозначно. За те, що відмовила йому. За те, що зробила зауваження про його стосунки з Яною. Наважилася повчати.

Інакше як пояснити те, що зараз відбувається?

Ще й кабінет директора захищений звукоізоляцією. Незрозуміло, він там один сидить, просто ховається від мене, чи справді зайнятий.

Від довгого сидіння починає тягнути поперек. Із зітханням встаю: треба б ноги розім’яти.

Раптом двері кабінету відчиняються навстіж. Звідти, мов фурія, вилітає Яна. Побачивши мене, на мить змінюється в обличчі. Але відразу в її очах з’являється ворожий вираз.

— А ви що тут забули? — гаркає вона.

— Бажаєте чаю, Яно Володимирівно? — чемно питає секретар.

Вона пирхає:

— Обійдусь без вашого пійла. А чого ця дамочка не на робочому місці? Ви ж ще не пішли в декрет?

Від її тону корючить. Я вже ледве тримаюсь, щоб не вибухнути. Усе ж таки — переді мною наречена директора. Не той випадок, коли треба говорити вголос усе, що думаю.

— Ні, у декрет я ще не пішла, — намагаюся, щоб голос не виказав емоцій. — Можу я обговорити з Микитою Олександровичем робочий момент? Це важливо.

Почуваюся дивно. Наче ось-ось знепритомнію. Але при цьому мене не нудить, в очах не темніє. Тільки неприємні тягучі болі посилилися, та малюк продовжує штовхатися.

Яна обводить мене презирливим поглядом.

— Шкода, що вагітних звільнити не можна. Жодної користі від вас, тільки проблеми, — цідить вона. — Скажу батькові, хай знайде спосіб це вирішити.

З цими словами Яна проходить повз мене і грюкає дверима приймальні. Та так, що зі стінки ледь не злітає годинник і портрет Маршалова-старшого.

Переводжу запитальний погляд на секретаря.

— Тепер можна? — вказую на двері.

Той киває, не втрачаючи незворушності.

Ну нарешті. Дочекалася.

Стукаю в кабінет Микити й одразу проходжу всередину, особливо не чекаючи відповіді.

Буквально з порога натрапляю на його жорсткий погляд.

О так, дехто не радий мене бачити.

Що ж, це почуття взаємне.

— Добридень, Микито Олександровичу, — карбую металевим тоном.

— Добридень, Діано Георгіївно, — відповідає він так, ніби ми з ним незнайомі люди й взагалі вперше одне одного бачимо.

Він не пропонує мені навіть сісти! Ну що ж, отже, одразу перейду до справи.

— Чому мене не попередили про нового бухгалтера?

— Ви з цим питанням прийшли до мене? — у голосі Микити прорізаються досада та невдоволення. — Запитайте у відділі кадрів, чому вам не надійшов лист зі сповіщенням.

— Відділ кадрів тут ні до чого, і ви це знаєте! — підійшовши до столу, нависаю над ним, уперши долоні в стільницю. Аж надто поперек болить. Але Микиті про це знати ні до чого. — Горячова мені все розповіла. Але у вас не вийде мене звільнити й узяти на моє місце іншу людину!