Розділ 10

Відповідаю на поцілунок так, наче тільки й чекала на це.

Не можу опиратись. І не хочу!

Нехай усе це неправильно. Але на мить хочу забути про все, що нас розділяє. Про взаємну брехню, різницю в статусі, різницю у віці та про наречену…

Та до біса наречену!

Хто сказав, що мені не можна бути щасливою?

На очі навертаються сльози, а я лише сильніше притискаюся до Микити. Серце калатає. Він тут і поряд. Зі мною!

Мої руки гарячково нишпорять по його грудях. П’ю його подих, він ковтає мій стогін. Почуття спалахують знову. Адже вони нікуди не поділися. Усе, як тоді. Тільки між нами тепер мій живіт.

Першим поцілунок перериває Микита.

Я тягнуся за ним, але відразу осмикую себе.

Досить, Діано, повернися в реальність. Ви не можете бути разом!

Намагаюся вивільнитися з обіймів, але його руки ще міцніше стискають мою талію.

— Це все… — рвано видихаю.

— Неправильно? — усміхається Микита. — Особисто мені здається, що все, як і має бути.

Хитаю головою.

— Микито, я вагітна.

— І що? Я і досі хочу тебе.

Тілом пробігають мурашки. Я підіймаю погляд і завмираю, дивлячись в очі Микити. Між нами повітря іскрить.

Ковтаю. Тому що в очах хлопця бачу справжню бурю. У темній глибині сяє стільки емоцій, що вони захльостують і мене. Адже я сама відчуваю майже те ж саме.

Але треба триматися. Якщо ми продовжимо дивитись одне на одного, то точно втратимо голову.

— Нам не можна, — хитаю головою.

А сама стискаю його плечі.

Так, божевілля та шаленство. Мені треба припинити це робити. Час припинити. Але як знайти в собі сили відштовхнути його? Навіть думка про наречену — не допомагає.

— Якщо ти про Яну, то я з нею все вирішу, — заявляє Микита.

І знову тягнеться до моїх губ.

Усередині холоне.

— Відпусти мене, — шепочу, упираючись долонями в його груди.

— Припини. Ти хочеш цього, як і я. Вона не завада.

Мої руки зісковзують униз.

Вкотре Микита вражає мене цинізмом. Гаряче дихання обпалює щоку.

Відвертаю голову вбік. Його губи ковзають по моїй щоці. Чую болісний стогін:

— Навіщо ти так?

— Сам знаєш. Просто відпусти мене — і все. Закінчимо цей цирк.

Кожне слово дається із болем. Але ж вибору немає.

— Мені нервувати не можна, — додаю.

— Ти не будеш нервувати.

Усередині знову щось стискається. Я як напружена пружина, яка зараз рвоне.

— Микито, у тебе є наречена. Скільки б ти не намагався мене переконати, що це договірний шлюб, я не можу забути про неї. Ти незабаром одружишся. У вас буде сім’я. Діти. Я також хочу сім’ю. А бути чиєюсь коханкою не бажаю. Навіть твоєю.

Хто б знав, чого мені варто зберігати зовнішній спокій, стежити, щоб тон голосу залишався рівним. Але зовні я незворушна. Дякувати практиці на роботі. В очах — жодної емоції.

Молюсь, щоб моя показова холодність відштовхнула хлопця. Але Микита лише сильніше притискає мене до себе.

— А якщо я стану твоєю сім’єю?

Усміхаюся.

— Ти сам розумієш, що кажеш? Що скажеш батькам? Що вони скажуть?

— Справа в моїх батьках? — хмуриться він. — Я все влаштую.

— Ні! — перериваю його. — Досить. У тебе на словах усе легко. Подумай про життя, яке ти руйнуєш своїм «хочу». Твоя наречена… — на мить замовкаю, відчуваючи, що голос ось-ось зірветься. — Це для тебе ваш шлюб нічого не означає. А вона тебе кохає!

— І що? — тепер Микита дивиться із сумішшю образи та злості. — Це її проблеми!

— Так само одного разу ти скажеш і про мене!

Ну ось. Не стрималась.

Те, що давно не давало спокою, вирвалося на волю.

Микита змінюється в обличчі. Блідне. Його ніби вдарили чи оголосили смертельний діагноз.

Мені боляче до сліз. Але я мушу… маю це сказати, щоб розставити крапки над і.

— Сьогодні тобі начхати на почуття Яни, тому що ти хочеш мене, — виштовхую через силу. — А завтра ти наплюєш на мої почуття,  тому що зустрінеш когось ще…

Ми знову дивимось одне одному в очі. Але цього разу я не збагну, що він думає. Що за думки крутяться в його голові.

Погляд у Микити похмурий, непроникний. Він нарешті знехотя розтискає руки й відпускає мене.

Відразу стає холодно та незатишно. Але так буде краще. Для всіх.

— Так ти про мене думаєш? — цідить Микита.

— Яка різниця, що я думаю? Нумо просто жити далі, кожен своїм життям… і не створювати одне одному проблеми.

Останнє говорю зовсім тихо. Тому що сили тримати обличчя вже не залишилося.

— Гаразд, я тебе почув, — вимовляє він дивним тоном.

Я це вже чула. Коли виганяла його з дому того разу.

Біль та жаль накочують новою хвилею. Слабкість отруйним плющем шириться тілом. Але треба триматися. Потрібно якомога швидше увійти у квартиру й забути про все, що сталося цього вечора. Сховатися за надійними дверима від усіх проблем. А головне — від Микити.

Ось тільки він не дає цього зробити. Продовжує стояти та дивитися. Не вимовляє жодного слова, поки я шукаю ключі в сумочці, поки відчиняю замок.

Чекає, що я його запрошу?

— Я ж усе сказала, — кажу, не обертаючись. Боюся дивитися йому в очі. — Іди.

— Піду. Але спершу хочу переконатися, що ти в безпеці, — чую глуху відповідь.

Я тремчу. Микита стоїть за моєю спиною. Так близько, що моє тремтіння передається йому. Чи це його тремтіння передалося мені? Невідомо.

Знову відчуваю його гарячі руки на своїх плечах.

— Діано, — видихає він хрипко.

Міцно замружуюсь.

З очей бризкають гарячі сльози. Течуть щоками.

Але мій голос на диво спокійний:

— Гаразд, побачимося на роботі.

Штовхаю двері й заходжу, жодного разу не озирнувшись.

Серце болить і ниє.

Може, я зробила помилку? Може, треба було погодитись, адже я кохаю цього хлопця! Але ділити його з Яною чи жити в страху, що сама опинюся на її місці — це не для мене. Життя і так занадто коротке. Я маю знайти своє щастя…