Дозволь тебе кохати

Розділ 9

Несподіваний комплімент змушує мене похлинутися.

Сексуальна?
Я досі сексуальна для нього…

Навіть попри величезний живіт і весь мій пом’ятий вигляд.

Першою думкою миготить, що Микита з мене насміхається. Але бачу його голодний погляд, відвертий такий, що роздягає, й усередині стає спекотно.

Втім, одразу осмикую себе: губу загорни, Діано! Не важливо, що він каже й що я відчуваю. Він тепер чужий чоловік. Нехай каже компліменти своїй нареченій.

— Дякую, мені дуже приємно, — усміхаюся у відповідь. — Але вибач, допомогти нічим не можу.

Микита довго і пронизливо дивиться на мене.

— Точно не можеш? — лунає хрипке. — Чи не хочеш?

— Звернися по допомогу до Яни, — видаю з тонким сарказмом. — Упевнена, вона допоможе пару пустити. Тим паче корпоративна етика забороняє особисті стосунки в колективі. Ви, як наш генеральний, маєте це знати й бути прикладом для колег.

Його погляд темніє до неможливості. У мене шкірою мурашки біжать, але я продовжую безпристрасно дивитися йому в очі.

— Я зрозумів, — каже він після паузи. — Гаразд, піду.

Не знаю, що він там зрозумів, але не можу приховати зітхання полегшення.

Проводжаю його до вхідних дверей. Уся квартира заповнена його парфумом. Я ніби повернулася в минуле. Адже він і тоді користувався цим ароматом. Щоправда, тоді я не замислювалася, звідки у вчорашнього студента гроші на такі дорогі речі. А з іншого боку, адже ходять студенти з айфонами? Кредити та допомогу родичів ніхто не скасовував.

Відчуваю, як губи розповзаються в сумну усмішку, і поспішаю струснути головою, відігнати спогади.

Досить цієї безглуздої ностальгії.

Минулого не повернеш. У кожного тепер своє життя.

Клацаю замком. Чекаю, поки Микита взується.

І тут малюк знову починає штовхатись. Від несподіванки зі стогоном хапаюся за бік.

— Діано, — до мене одразу ж підскакує Микита.

Обіймає за талію. Його долоні змикаються на животі, а мене прострілює спекотний імпульс. Тілом одна за одною проносяться гарячі хвилі, що дурманять розум.

— Все нормально, — ціджу крізь зуби.

А сама стою в три погибелі. Не можу розігнутися. Не хочу, щоб Микита бачив моє обличчя і здогадався про почуття. До того ж малюк продовжує штовхатись, і дуже боляче. Відчуття, що він вирішив мамі всі нирки відбити.

— Не схоже, що все нормально, — з хвилюванням бурмоче Микита. — Треба швидку викликати. Я зараз…

Його руки зникають із моєї талії.

— Ні! — скрикую, зупиняючи його. — Не треба швидку! Це звичайні поштовхи. Так буває.

— Діано, але ж тобі боляче! Я бачу, — він із тривогою дивиться на мене. — Давай все-таки до лікарні.

— Заспокойся. Він зараз перестане, — видихаю, відчувши особливо сильний стусан.

А в самої на губах усмішка грає. Не можу вдавати, ніби мені неприємна турбота Микити.

Й ось тут хлопець робить те, чого я аж ніяк не очікувала. Просто підхоплює мене на руки. Наче пушинку.

— Нік! — з моїх губ мимоволі зривається ім’я, яким я кликала його в нашому минулому. — Що ти робиш! Пусти!

Але він мовчки несе мене до кімнати. Малюк одразу заспокоюється.

Натомість Микита — ні. Опускає мене на ліжко, а сам починає метушитися кімнатою з телефоном у руках. Вигляд у нього досить скуйовджений, в очах застигла паніка впереміш з упертістю. Він раз у раз поглядає на мене.

— Я викликав швидку, — заявляє за хвилину.

— Навіщо? Уже все минулося. Бачиш?

— А що як знову почнеться?

Лежу на ліжку й погладжую живіт. Варто було Микиті відпустити мене, як дитина знову почала штовхатися.

Може, це і справді щось серйозне? Хоча для переймів рано ще…

— Скасуй виклик, — говорю хлопцеві.

Микита кидає на мене сердитий погляд.

— Навіть не подумаю, — відповідає з притаманною йому впертістю. — Я не можу залишити тебе одну, у такому стані.

Може, він і має рацію. А може, просто перестрахуватися хоче.

— Гаразд, — здаюся із зітханням. — Тоді я зателефоную до свого лікаря. Подай телефон.

Показую на столик.

Микита мовчки підкоряється.

Потім уважно слухає, про що я говорю з гінекологом. Лікар відповідає, що якщо мене турбують поштовхи, можна зробити УЗД ще раз. Але загалом усе йде як слід: дитина росте, місця їй усередині залишається все менше, ось вона і штовхається. До того ж на плановому огляді тиждень тому все було чудово. Немає причин для хвилювання.

Її приязний голос заспокоює мене.

Я видихаю і вже не так нервово стискаю телефон.

А тут ще Микита опускається поряд зі мною. Малюк миттєво перестає штовхатися й завмирає.

Декілька секунд із недовірою прислухаюся до себе.

— Мабуть, заснув, — усміхаюся.

Микита заворожено дивиться на мій живіт.

— Хочеш доторкнутися? — пропоную раптово.

Сама не знаю, навіщо.

Він заглядає мені у вічі. Жадібно й пильно.

— А можна? — запитує з неприкритим трепетом і нетерпінням.

— Так, — киваю йому.

Чоловіча долоня підіймається. На коротку мить зависає, наче її власник вагається, а потім опускається на мій живіт. Велика та тепла долоня.