Розділ 9

Несподіваний комплімент змушує мене похлинутися.

Сексуальна?
Я досі сексуальна для нього…

Навіть попри величезний живіт і весь мій пом’ятий вигляд.

Першою думкою миготить, що Микита з мене насміхається. Але бачу його голодний погляд, відвертий такий, що роздягає, й усередині стає спекотно.

Втім, одразу осмикую себе: губу загорни, Діано! Не важливо, що він каже й що я відчуваю. Він тепер чужий чоловік. Нехай каже компліменти своїй нареченій.

— Дякую, мені дуже приємно, — усміхаюся у відповідь. — Але вибач, допомогти нічим не можу.

Микита довго і пронизливо дивиться на мене.

— Точно не можеш? — лунає хрипке. — Чи не хочеш?

— Звернися по допомогу до Яни, — видаю з тонким сарказмом. — Упевнена, вона допоможе пару пустити. Тим паче корпоративна етика забороняє особисті стосунки в колективі. Ви, як наш генеральний, маєте це знати й бути прикладом для колег.

Його погляд темніє до неможливості. У мене шкірою мурашки біжать, але я продовжую безпристрасно дивитися йому в очі.

— Я зрозумів, — каже він після паузи. — Гаразд, піду.

Не знаю, що він там зрозумів, але не можу приховати зітхання полегшення.

Проводжаю його до вхідних дверей. Уся квартира заповнена його парфумом. Я ніби повернулася в минуле. Адже він і тоді користувався цим ароматом. Щоправда, тоді я не замислювалася, звідки у вчорашнього студента гроші на такі дорогі речі. А з іншого боку, адже ходять студенти з айфонами? Кредити та допомогу родичів ніхто не скасовував.

Відчуваю, як губи розповзаються в сумну усмішку, і поспішаю струснути головою, відігнати спогади.

Досить цієї безглуздої ностальгії.

Минулого не повернеш. У кожного тепер своє життя.

Клацаю замком. Чекаю, поки Микита взується.

І тут малюк знову починає штовхатись. Від несподіванки зі стогоном хапаюся за бік.

— Діано, — до мене одразу ж підскакує Микита.

Обіймає за талію. Його долоні змикаються на животі, а мене прострілює спекотний імпульс. Тілом одна за одною проносяться гарячі хвилі, що дурманять розум.

— Все нормально, — ціджу крізь зуби.

А сама стою в три погибелі. Не можу розігнутися. Не хочу, щоб Микита бачив моє обличчя і здогадався про почуття. До того ж малюк продовжує штовхатись, і дуже боляче. Відчуття, що він вирішив мамі всі нирки відбити.

— Не схоже, що все нормально, — з хвилюванням бурмоче Микита. — Треба швидку викликати. Я зараз…

Його руки зникають із моєї талії.

— Ні! — скрикую, зупиняючи його. — Не треба швидку! Це звичайні поштовхи. Так буває.

— Діано, але ж тобі боляче! Я бачу, — він із тривогою дивиться на мене. — Давай все-таки до лікарні.

— Заспокойся. Він зараз перестане, — видихаю, відчувши особливо сильний стусан.

А в самої на губах усмішка грає. Не можу вдавати, ніби мені неприємна турбота Микити.

Й ось тут хлопець робить те, чого я аж ніяк не очікувала. Просто підхоплює мене на руки. Наче пушинку.

— Нік! — з моїх губ мимоволі зривається ім’я, яким я кликала його в нашому минулому. — Що ти робиш! Пусти!

Але він мовчки несе мене до кімнати. Малюк одразу заспокоюється.

Натомість Микита — ні. Опускає мене на ліжко, а сам починає метушитися кімнатою з телефоном у руках. Вигляд у нього досить скуйовджений, в очах застигла паніка впереміш з упертістю. Він раз у раз поглядає на мене.

— Я викликав швидку, — заявляє за хвилину.

— Навіщо? Уже все минулося. Бачиш?

— А що як знову почнеться?

Лежу на ліжку й погладжую живіт. Варто було Микиті відпустити мене, як дитина знову почала штовхатися.

Може, це і справді щось серйозне? Хоча для переймів рано ще…

— Скасуй виклик, — говорю хлопцеві.

Микита кидає на мене сердитий погляд.

— Навіть не подумаю, — відповідає з притаманною йому впертістю. — Я не можу залишити тебе одну, у такому стані.

Може, він і має рацію. А може, просто перестрахуватися хоче.

— Гаразд, — здаюся із зітханням. — Тоді я зателефоную до свого лікаря. Подай телефон.

Показую на столик.

Микита мовчки підкоряється.

Потім уважно слухає, про що я говорю з гінекологом. Лікар відповідає, що якщо мене турбують поштовхи, можна зробити УЗД ще раз. Але загалом усе йде як слід: дитина росте, місця їй усередині залишається все менше, ось вона і штовхається. До того ж на плановому огляді тиждень тому все було чудово. Немає причин для хвилювання.

Її приязний голос заспокоює мене.

Я видихаю і вже не так нервово стискаю телефон.

А тут ще Микита опускається поряд зі мною. Малюк миттєво перестає штовхатися й завмирає.

Декілька секунд із недовірою прислухаюся до себе.

— Мабуть, заснув, — усміхаюся.

Микита заворожено дивиться на мій живіт.

— Хочеш доторкнутися? — пропоную раптово.

Сама не знаю, навіщо.

Він заглядає мені у вічі. Жадібно й пильно.

— А можна? — запитує з неприкритим трепетом і нетерпінням.

— Так, — киваю йому.

Чоловіча долоня підіймається. На коротку мить зависає, наче її власник вагається, а потім опускається на мій живіт. Велика та тепла долоня.

Стискаю зуби, щоб не застогнати від блаженства.

Як же це шалено приємно…

Батько моєї дитини тримає руку на моєму животі.

Відчуття накочують теплими хвилями. Бажання розповісти правду і страх змушують серце битися дедалі частіше.

Адже я можу… можу розповісти…

Але я вже все вирішила.

А малюк знову починає штовхатись. Мабуть, реагує на чужий дотик.

На мою таємну радість Микита не відсмикує руку. Навпаки, починає погладжувати. І немовби прислухається до своїх відчуттів.

— Це так… Дивно, — каже він.

— Це нормально, — усміхаюся йому.

— Так…

Інтимний момент. На особливому рівні сприйняття. Наче ми — пара. Начебто між нами все ще щось є.

Але дзвінок його телефона розбиває виниклий зв’язок.