Розділ 8

Насправді я чекала на кур’єра із замовленням. Він подзвонив у домофон, і я без задньої думки впустила його.

За кілька хвилин пролунав дзвінок уже у двері. Притримуючи халат на грудях, поспішаю в коридор. Відчиняю й застигаю невтямки, натрапивши на погляд Микити.

Дивлюся на нього й не вірю своїм очам.

Мені це сниться? Що він тут робить!

Переводжу погляд нижче. На об’ємну коробку в його руках. Логотип служби доставлення на коробці недвозначно підказав: це і є моє замовлення.

А, то Микита ще й кур’єра пограбував!

— Якого біса, Славський? — упираю руки в боки, але відразу блідну. — Ой, вибачте, Микито Олександровичу…

Погляд хлопця темніє.

— Достатньо просто Микита, — каже непроханий гість хрипким тоном, від якого моєю шкірою біжать мурашки.

І цей багатообіцяльний погляд, яким він мене роздягає! Лише він кидає мене у вир спогадів. У пам’яті одна за одною спалахують картинки нашої близькості.

У горлі пересихає.

Мимоволі обводжу губи язиком — і погляд Микити відразу прикипає до них. А я гублюся від того, що він тут.

Ну, Діано, опануй себе. Він твій начальник! Досить уже так реагувати на нього.

— Вирішив провідати, — веде далі Микита. — Пустиш?

Земля ніби йде з-під ніг. І навіть думка, що в нього є наречена, відходить на другий план.

Я, ніби загіпнотизована його поглядом, відходжу вбік.

Двері відчинені.

Микита входить всередину моєї квартири. І мені начхати, що я зараз у піжамі, з пучком на голові, з якого в різні боки стирчить волосся.

У нашому минулому я рідко дозволяла собі з’являтися перед коханцем у такому вигляді. Зазвичай він мене бачив або в строгому офісному костюмі, або в дорогій сексуальній білизні. Або голою. Але завжди з витонченим макіяжем і укладеною волосинка до волосинки зачіскою. Жодної туші, що потекла, синців під очима або обкусаних нігтів. Ідеальність у всьому — ось моє кредо.

Було.

Останнім часом я дозволила собі розслабитись. Зараз на моєму обличчі ні краплі косметики, проте чудово видно сліди недосипання. І перші зморшки навколо очей, і відрослі корені волосся, і відсутність манікюру…

Та й піжама в безглуздих кошенятах тільки підкреслює живіт.

Микита здивовано й жадібно роздивляється мене.

Так, він же мене ніколи без макіяжу не бачив.

Почуваюся, ніби стою гола перед натовпом. І це злить. Чому я повинна бентежитися чи соромитися? Мені взагалі має бути байдуже, що він думає!

Я незабаром народжу. Малюк любитиме мене не за зовнішність, ділові якості чи спритність у ліжку. Він любитиме мене просто за те, що я є. А почуття до Микити… вони минуть. Усе минає з часом.

— Чаю? — питаю на автоматі.

А в самої всередині починає все закипати.

Ось навіщо я його пустила? Треба було сказати, що зайнята! Або взагалі спочатку у вічко поглянути. А тепер і не виженеш. Директор все ж таки.

— Мабуть. Я приніс дещо, — усміхається він. — До чаю.

І, не питаючи дороги, несе коробку на кухню.

— Взагалі-то це моє, — пирхаю я, поспішаючи слідом. Але на півдорозі завмираю. — До речі, як тобі кур’єр віддав моє замовлення? Там же оплата при отриманні.

— То я заплатив.

У душі зароджується невелика радість. Приємно, що він про мене потурбувався. Але на неї миттю шикає здоровий глузд: з чого б Микиті оплачувати мої покупки? Він не просто так сюди з’явився!

— Що тут у тебе? — хлопець ставить коробку на стіл і пхає в неї свій цікавий ніс. — М-м-м… фрукти, овочі, вітаміни для вагітних. О-о, морозиво, не багато для тебе однієї?

Він підіймає кілограмовий пакунок.

— Нормально, — складаю руки на грудях. — Останнім часом це єдине, від чого не нудить.

— А оселедця з медом не хочеться? — усміхається він.

— Що за стереотипи, — знизую плечима.

Лікарка сказала, що зі старшими жінками, які народжують вперше, таке буває — токсикоз на останніх місяцях. Але ж не казати Микиті, що мене записали в старі? Обійдеться без цих знань.

Проходжу повз нього і вмикаю чайник. У голові все ще сидить думка — навіщо я його впустила? Могла обійтися без цього. Але ні. Діяла, як під гіпнозом.

Гаразд, вважатимемо це тимчасовим помутнінням.

— Сідай, якщо прийшов, — киваю йому на диван.

Сама розбираю покупки, розкладаю фрукти в спеціальну ємність. Запах персиків заполоняє кухню.

Здивовано дивлюся на них.

— Так… цього не було в списку моїх покупок.

— Ну, я пам’ятаю, що ти любиш персики, — Микита мружиться, як задоволений березневий кіт.

— І давно це керівництво в нас оплачує покупки співробітникам, та ще і презенти підсовує? — з підозрою дивлюся на нього.

Незважаючи ні на що, треба себе тримати в руках. Хоча усередині все горить. Неважливо. Головне, хай він думає, що мені байдуже.

— Тільки керівникам відділів, — відповідає Микита.

Він сидить, спокійно відкинувшись на спинку дивана.

Відвертаюся до чайника і відчуваю спиною пекучий погляд.

З чашки шугає пара, поки наливаю воду.

Позаду чується шерех. Рука смикається від несподіванки, і кілька пекучих крапель потрапляє на шкіру.

— Ай!

Запах Микити огортає мене. Мимоволі вдихаю.

— Боляче? — лунає хрипкий голос над вухом. Микита так близько, що я відчуваю спиною його груди. — Я б сам налив.

Від його близькості в мене слабнуть ноги.

Так, ганчірка, нумо, зберися!

А він уже взяв мою руку й оглядає місце опіку.

— Я всього лише вагітна, а не інвалід, — кажу сердито й хочу висмикнути руку, але завмираю, дивлячись на нього.

А в самої серце то зривається на біг, то робить паузу.

— Я знаю. То болить чи ні? — Микита заглядає мені у вічі.

Відчуття, що він питає не про опік. Але я не хочу продовжувати цю тему. Занадто небезпечно.

— Ні. Я просто злякалася, — говорю рівним тоном.

Микита мовчки відпускає мене, бере чашку й повертається на диван.