Розділ 7

Якби не наречена, якби Микита не був моїм директором, якби він не був Маршаловим…

Може, я б тоді йому все розповіла.

Але одна маленька брехня потягла за собою наступну, і тепер вони накручуються одна на одну, як снігова грудка.

Якщо я заговорю про дитину, Микита вирішить, що хочу струсити з нього аліменти. Адже я ще не забула, як він тоді злякався. Та й навіщо йому ця дитина? Яна йому десяток народить…

А цей малюк буде мій.

Тож краще засунути думки про Микиту до нових віників.

Спускаюсь у хол, тішу Настю, що її ніхто не звільняє. Та від надлишку почуттів кидається мені на шию. Але я лише втомлено киваю. Усе ж таки розмова з Микитою вичавила мене.

У повному роздраї повертаюся до свого кабінету. Робота ледве йде. Навіть підлеглі помічають це. Але ніхто не питає, в чім річ, і я їм вдячна. Пояснювати, що відбувається, якось не хочеться.

Є варіант повернутися до Микити й відпроситися раніше. Але відкидаю цю думку. Опинитися з ним знову сам на сам — понад мої сили. Я не витримаю.

Ще й голова, як на зло, починає боліти.

Ледве вдається дочекатися кінця робочого дня. Вискакую з офісу, намагаючись не зіткнутися з Леонідом Максимовичем. Іноді мені здається, що він переслідує мене. І чомусь саме зараз, коли я вагітна. До цього в нього не було до мене жодного інтересу й усе спілкування — виключно робоче.

Вечір проводжу вдома. Готую їжу, говорю в чаті з подругами. Роблю все, щоб хоч якось відволіктися від того, що відбувається на роботі.

Тішить, що завтра в офіс не треба. До наступного понеділка я буду дистанційно. Це краще, ніж щодня бачити Микиту з Яною та мучитися ревнощами. Краще взагалі забуду про них.

— Ну що, як справи? — дзвонить Сніжана.

На задньому фоні в неї чується заливистий сміх дитини. Я усміхаюся й погладжую свій живіт.

— Та нічого, — відповідаю. — Втомилася після роботи.

— А що там начальство нове? — запитує подруга.

— Теж нормально.

— Він там нічого не пригадує тобі? — натякає вона на мої стосунки з Микитою.

Адже я їй розповіла, що мій коханець-стажист виявився сином нашого боса. Та й бачила його Сніжана, тож інтригу корчити не було сенсу. Але я рада, що змогла хоч із кимось поділитися таким поворотом подій. Адже не з мамою…

— Ні. У нього наречена.

— О, а я думала, спалахнуть старі почуття — і всі справи, — розчаровано тягне Сніжана.

— Пф, ще чого, — пересмикую плечима.

— Ну, усе ж таки він батько дитини. Ти йому скажеш?

Нервово шарпаю край футболки. Сніжана терпляче чекає.

— Не знаю, — нарешті видихаю в слухавку. — Ні, напевно. Йому не потрібна ця дитина, а я не хочу нав’язуватись.

— Тобі не здається, що ти зараз вирішуєш за нього? — бурчить подруга.

— І що? У нього своє життя, у мене — своє. До того ж я його обдурила…

— А він — тебе, тож ви квити. Можна миритись.

Сніжана завжди була оптимісткою. Навіть незважаючи на те, що виховує дитину сама. З нею поговориш — і настрій вмить покращується.

Тільки тему ми обрали сьогодні не найрадіснішу. Не хочу ворушити минуле.

— Ох, не знаю, — зітхаю з тугою. — Все так складно. Усе ж таки ми з ним занадто різні…

— Не засмучуйся, Діано. Ось побачиш, все у вас складеться. Я ж пам’ятаю, якою ти була поряд із ним. Між вами буквально іскрило.

— Ага, — усміхаюся. — Іскрило. Як же. Скажеш таке.

— Так-так. Просто блискавки літали. А що той заступник, про якого ти казала? — вона згадує Панчева. — Він до тебе так і підкочує?

— Так. Але в мене відчуття, ніби його більше моя вагітність цікавить. Аж надто багато уваги він їй приділяє.

— Може, і справді так. Є такі збоченці, яким лише вагітні подобаються. Вони з ними тусять, поки ті в становищі, а потім розлучаються.

— А звідки ти про таких знаєш? — дивуюсь.

— Життєвий досвід, подруго, — у відповідь чую сміх.

І в самої від сміху сльози на очі навертаються.

— Але я все одно за нашого стажиста, — повчально заявляє Сніжана.

— У нього наречена, — нагадую із сумом.

— Ой, та годі, — відмахується вона. — Ти її хоч бачила? Може, там жаба?

— Молода та вродлива.

— Ну, ти теж вродлива, — зауважує подруга.

— І стара.

— Але ж повівся він на тебе.

— Не на мене, — настрій, що тільки-но покращився, знову псується. — На мою посаду. Я тепер взагалі не впевнена, що взагалі йому подобалася.

— Так-так, саме тому він тобі й з’їхатись пропонував. Через твою посаду, — пирхає Сніжана. — Щоб ти знала, чоловіки часом взагалі на вік не дивляться. Член ровесників не шукає.

— Сніжано!

— Що? — вона хихикає.

— Тебе діти чують!

— Ой, вибач. Але ти знаєш, що я права!

Видихаю.

Так, знаю. Але прийняти не можу. Здоровий глузд сильніший за бажання.

— Ти не розумієш…

— Діан, це ти не розумієш, — її голос стає суворішим. — У мого сина є батько. Так, ми не одружені. Але це не скасовує того факту, що в моєї дитини є обоє батьків.

— Не в моєму випадку, — із сумом погладжую живіт.

— Не вирішуй за всіх, — видає Сніжана. — Думай, як буде краще для дитини.

Ось я і думаю.

Так думаю, що голова починає боліти.

Але я не маю відповіді на це запитання. Я не знаю, що буде правильним у цій ситуації.

Так, у глибині душі розумію: Микита має право знати про дитину. Але здоровий глузд одразу підказує: а ти впевнена, що йому потрібна ця дитина? Він незабаром одружується. У нього будуть діти. Заплановані, народжені в шлюбі. Навіщо йому твоя, випадкова?

Він скоріше вирішить, що ти хочеш його шантажувати.

А що роблять із шантажистами? Правильно, їх позбуваються!

І від цієї думки накочує дикий страх.

Усе це я прокручую, доки сиджу вдома й намагаюся працювати. А думки раз по раз повертаються до Микити. Наслання, не інакше. Згадую, як він мене цілував, обіймав, як наяву чую гарячий шепіт…