Розділ 6

Вони сперечаються на рівному місці. Ми з Микитою теж іноді сперечалися, але вже точно не про те, у якому ресторані їсти чи хто готуватиме. Усе відбувалося само собою. Я робила замовлення й готувала, він оплачував і їв усе, що давали. Навіть казав, що моє куховарство краще, ніж у ресторані. І взагалі, що мені треба бути кухарем.

Хвиля ностальгії знову захльостує мене, і я усміхаюся. Перехоплюю погляд Яни. Вона впритул дивиться на мене, а я не встигаю відвести очі.

— Чого посміхаєшся? Думаєш, якщо є гроші на цю забігайлівку, то ти вже в дамках, — шипить Яна отруйним голосом.

— Припини, — Микита жорстко обсмикує її.

Яна розвертається до нього, гордо скидає голову і прямує до виходу. Микита робить за нею кілька кроків і завмирає навпроти нашого столика.

Біля мого стільця.

Так близько, що моя шкіра покривається знайомими мурашками. Внизу живота утворюється гаряча грудка.

Ми зустрічаємось поглядами.

— Як вам обід? — запитує Микита, а сам не відводить від мене очей.

— Тут смачно готують, — натягнуто усміхаюся.

Жар приливає до щік. Нічого не можу із цим вдіяти. Ні, річ не в збентеженні. Я доросла жінка. Річ у збудженні, яке неможливо утихомирити жодними доводами розуму.

Адже це Микита. Мій колишній. І він так нестерпно близько…

— А вам сподобався? — втручається Леонід і дивиться з побожністю на Микиту.

Втім, він і на Владлену так дивився. А перед Маршаловим-старшим взагалі мало поклони не бив. Усе ж таки керівництво.

— Так, звісно. Я люблю це місце, — відповідає Микита, не зводячи з мене погляду. — Сподіваюся, моя наречена не засмутила те… вас? — швидко виправляється він.

— Ні. Різне буває. Мабуть, у неї сьогодні складний день, — намагаюся говорити якомога м’якше.

Хоча мене трусить. Але від турботи та занепокоєння Микити стає тепло на душі.

— Я з нею поговорю, — відповідає Микита.

Яна вже на виході із ресторану. Вона тривожно дивиться в наш бік. Мабуть, не очікувала, що Микита не піде за нею.

— Сподіваюся, ви щасливі, — зривається з моїх губ.

Микита кидає погляд на Яну, а потім знову на мене.

— Так само, як і ви, — відповідає трохи хрипко. — Сподіваюся, батько дитини радий поповненню.

У мене на мить перехоплює подих. Так і хочеться закричати, що він і є батьком моєї дитини, але я лише кусаю губи.

— Дуже, — відповідаю коротко, поки висне пауза.

У погляді Микити з’являється щось особливе. Схоже на жаль. Може, мені всього лише здається.

Він знову киває й відходить від нас.

— Ох, смілива ви, Діано Георгіївно, — каже Леонід, коли Микита підходить до своєї нареченої.

— Анітрохи, — відводжу погляд.

— Ну все одно, Микита Олександрович — наш бос, а ви з ним так вільно спілкуєтеся на особисті теми.

— Микита Олександрович — людина, і ніщо людське не чуже йому. Вибачте, я в офіс, — підводжуся з місця.

Хочу втекти від Панчева. І не лише від нього — від усіх. Сховатися у своєму кабінеті. Щоб ніхто не бачив сліз, які вже навертаються на очі.

Я стала надто чутливою. Потрібно тримати себе в руках, а то так і до істерик недовго…

Ледве згадую, що не заплатила за рахунком. Іду на касу до офіціанток.

— Вибачте, я забула сплатити рахунок, — дістаю картку.

— За вас уже заплатили, — привітно відповідає офіціантка.

Тілом пробігає тремтіння. Адже це Микита заплатив? Треба буде подякувати…

— Дякую.

— Будь ласка, приходьте до нас ще, — усміхається офіціантка.

Чую за спиною кроки. Хтось наближається до каси.

Тільки хочу відступити, щоб пропустити клієнта, як розумію, що це Панчев.

— Я вас проведу.

Щось він швидко.

— Не варто. Ви ж не пообідали, — здивовано озираюсь на стіл.

Леонід теж коситься на майже повні тарілки.

— Нічого страшного, — каже, пропонуючи лікоть. — Я вже наївся. Не залишати ж вас одну.

Хочу закотити очі, але розумію, що це непристойно. Та й не заслуговує Леонід такого ставлення.

— І все-таки вам треба поїсти.

— Дрібниці. Не варто турбуватися, — відповідає він. — Нумо заплачу.

— У мене заплачено.

Брови Леоніда лізуть угору.

— Швидко ви. Гаразд, ходімо в офіс.

Не розумію, із чого йому так цікавитися моєю персоною. Його присутність трохи напружує. Він дуже нав’язливий.

Він, бува, не маніяк?

Відмахуюсь від дурних думок.

Маніяки не працюють замісниками директорів. А Панчев — просто своєрідний чоловік. У кожного свої таргани.

Ми разом повертаємось до офісу. На рецепції сидить бліда Настя. Дивиться в нікуди скляним поглядом.

— Що трапилося? — питаю її.

— Мене звільнили, — вона раптом схлипує. — А мені не можна звільнятися.

— Стривай, за що? — у мене очі розширюються.

Адже годину тому все було нормально! Що вона вже накоїла?

— Якщо звільнили, то є за що, — кидає Панчев. — Вибачте, я на хвилинку…

Він відходить від нас, помітивши начальника юридичного. Мені ж стає легше дихати.

— Це через Шустовську, — на очах Насті з’являються сльози. — Через те, що я не пропустила її всередину. Але це був наказ Микити Олександровича. Ви ж самі все бачили.

Я похмурнію.

Не очікувала, що Микита може так вчинити. Що він здатен на підлість. Але як назвати звільнення Насті, якщо не підлістю? Сам віддав наказ, сам покарав за його дотримання. Ні, нісенітниця. Тут очевидно щось інше.

— Ти впевнена, що річ у тому інциденті? — дивлюся на Настю.

— А в чому ще? — вона пересмикує плечима. — Вони вдвох увійшли з вулиці, потім його наречена як гляне на мене — і давай говорити йому щось. А я просто усміхнулась.

Хитаю головою.

Не впізнаю Микиту. Зі мною він таким не був.

Ой, час забути це «зі мною». Тоді він був для всіх стажистом, відчайдушним вчорашнім студентом. І свою роль відіграв ідеально. А зараз він наш бос. Не варто забувати про це.