Розділ 5

Через вагітність я стала занадто чутливою. Або через те, що поряд батько дитини. Присутність Микити тримає мене в напрузі. Коли він так близько, я не можу розслабитись.

Але і сказати йому, щоб відсунувся, також не можу.

— Дякую, — злітає з моїх губ.

Хлопець із явним небажанням відпускає мене.

— Немає за що. Ви точно можете відпрацювати сьогодні в офісі? — дивиться на мене похмуро, із сумнівом.

Переймається, що я його плани порушу?

— Так, усе гаразд. Ми з Владленою Василівною домовилися, що я приїжджатиму в офіс щопонеділка, а решту часу — працюватиму дистанційно, — пояснюю йому.

Поглядаю в бік виходу.

У конференц-залі ще багато народу. Зазвичай, коли наради проводила Владлена, колеги намагалися якнайшвидше втекти й сховатися у своїх кабінетах. А зараз не дуже поспішають. Чи то хочуть із новим босом поговорити, чи то вислужитися.

Ось, як на зло, юрмляться біля дверей і гріють вуха. Хоча, може, і не на зло. Може, і на краще, що ми з Микитою тут не самі.

— Добре, — Микита нарешті відсувається від мене.

Я підводжусь і, притиснувши блокнот до грудей, на ватяних ногах виходжу у коридор.

Повз мене до конференц-зали відразу пірнає Фомін — керівник юридичного відділу.

Ледве за ним грюкають двері, як я видихаю. Але розслабитися не виходить. Серце гарячково стукає в грудях, ніби збирається вистрибнути.

Ми були з Микитою майже сам на сам. Він торкався мене. Його руки такі гарячі…

Відганяю нав’язливі думки. Не можна зараз думати про таке. Краще подумаю про щось приємне. Наприклад, що незабаром з’явиться малюк. І час уже вирішити, чи то я сама поїду до мами на перший час, чи то нехай мама приїде до мене…
Вона образиться, якщо я найму няню дбати про її єдиного онука. Або онучку.

Ох, як же все складно.

Повертаюся на робоче місце. Перед очима миготять цифри. Цілком і повністю поринаю в них.

Але робота однаково стопориться. Думки мимоволі повертаються до Микити, до того, як він дивився на мене там, у конференц-залі. І від цих спогадів знову і знову тіло покривають збуджені мурашки.

Обідній час. Чомусь згадую, як ми з Микитою обідали в мене в кабінеті. Та й не лише обідали.

Щоки та груди обдає жаром.

Відкладаю клавіатуру та мишку.

Пройдуся до найближчого ресторану.

Малюк знову починає штовхатися.

— Так, знаю-знаю, — говорю йому. — Скоро мама поїсть.

Він ніби мене розуміє. Поштовхи припиняються. А я безмежно цьому рада.

Але коли спускаюся в хол, на мене чекає нове потрясіння.

За стійкою рецепції — Настя. Я й забула, що вона сьогодні перший день після відпустки. Та ще й поряд із нею стоїть наречена Микити! І вигляд у Насті досить блідий. Здалеку мені видно, що вона щось каже, а в руках мне серветку. Нервує.

Схоже, треба дівчину рятувати. Вона ж невинна, що Микита виявився козлом… ой, тобто нашим керівником.

— Доброго дня, — підходжу ближче до рецепції.

Увага обох дівчат одразу перемикається на мене. Наречена Микити дивиться зарозуміло. Затримує погляд на животі, який я підтримую рукою.

— Добрий. Я вас пам’ятаю, — киває мені, як королева плебею. — Ми зустрічалися на корпоративі. Я йду до свого нареченого, а мене тут пропускати не хочуть.

— Настя? — переводжу погляд на співробітницю.

— Вибачте, Діано Георгіївно. Але Микита Олександрович сказав нікого не пускати без перепустки, — пояснює вона.

Ось уже ситуація. Потрапила між двох вогнів. Навіть не знаю, як їй допомогти.

— Мені начхати, що він сказав! — вибухає гостя. Потім знижує голос і шипить не гірше за змію. Того й дивись — отрута поллється. — Я — Яна Шустовська. Наречена вашого боса. Ще одне слово — і вас усіх викинуть геть!

Бідний Микита. Мені його вже шкода. Невже для нього не знайшлося більш спокійної та вихованої дівчини?

А може, він якраз вибирав по собі?

— Вибачте, — пищить Настя й дивиться на мене з благанням. — Микита Олександрович нічого не говорив про наречену.

Гаразд, схоже, доведеться втрутитися.

— Яно, нумо заспокоїмося, — усміхаюся гості через роздратування. — Ви можете подзвонити Микиті Олександровичу? Він напевно зараз у себе в кабінеті.

— Він не відповідає. Я йому вже дзвонила тричі, — цідить вона і крутить у руках телефон. — Напевно з якоюсь вашою дівкою розважається. Тому і слухавку не бере.

Щось вона надто зациклена на тому, що наречений їй зраджує. Але ж підозри не народжуються на порожньому місці. Отже, Микита дав привід так думати.

— Набери Микиту Олександровича, — говорю Насті.

Та дивиться на мене зляканими очима.

Кива їй:

— Нумо. Під мою відповідальність.

— Ну… гаразд, — вона неохоче бере слухавку.

Набирає номер керівника.

Микита відповідає майже одразу.

— Здрастуйте, Микито Олександровичу. Це Настя з рецепції. До вас прийшла Яна Шустовська. Її пропустити чи ні?

Гнів на обличчі Яни не вщухає. Щоки то бліднуть, то спалахують рум’янцем. Здається, на когось чекає скандал.

— Так, зрозуміло. Я перекажу, — Настя кладе слухавку. Підіймає погляд на гостю. — Микита Олександрович просив переказати, що він спуститься за п’ять хвилин.

Яна пирхає й відходить від стійки.

— Дякую, Діано Георгіївно, — видихає Настя, коли скандальна гостя сідає на диван навпроти ліфтів.

— Та нема за що, — усміхаюся.

Не здивуюся, якщо Настя більше злякалася, що Яна дізнається про її минулий зв’язок із Микитою. Ніж через те, що її звільнять.

Але в дівчини на обличчі щира вдячність.

— Ви не розумієте. Вона з мене мало душу не витрясла!

— Гаразд, не бери в голову, — кажу. — Якщо мене питатимуть, то я пішла на обід.

Настя киває, а я квапливо залишаю будівлю.

Найменше мені зараз хочеться бачити Микиту та Яну разом.

Але, як на зло, від цієї парочки не втекти. Вони йдуть до того самого ресторану, у якому я обідаю. До того ресторану, куди ми колись ходили з Микитою.