Розділ 4

За час, що я була в туалеті, колеги вже хильнули. Тепер галасують і веселяться. А я розумію, що не зможу висидіти з ними до кінця корпоративу. Мені надто душно, надто важко. І фізично, і морально.

Не можу дивитися на щасливу наречену Микити, яка випливає з ним до зали, щойно я встигаю зайняти своє місце за столиком. Іде, чіпляючись за його лікоть, притискається, хижо й гордо поглядає на дівчат із бухгалтерії та відділу маркетингу. Там у нас наймолодші працюють. Але є і старші — «левиці на полюванні».

Її погляд мигцем зачіпає мене. Вираз у ньому відразу змінюється на «а, це ти…» і ковзає далі, адже в мені вона не бачить суперниці.

А Микита навіть не дивиться. Проходить повз, як чужий. Наче ми взагалі не знайомі. І я відчуваю, як усередині розкривається болісна порожнеча.

Щойно з’являється можливість, я просто тікаю.

— Діано Георгіївна? — за мною в хол поспішає Панчев. — Ви вже йдете? Так рано?

— Так, — силкуюся усміхнутися, — щось погано почуваюся.

— Тоді дозвольте я вас відвезу.

Він пропонує мені лікоть. З вдячністю спираюся на нього.

— А нічого, що ви підете? — трохи хвилююсь за колегу. — Ви ж все-таки заступник…

— Нічого, жодних важливих справ там не вирішуватимуть. А я, як ви знаєте, не любитель галасливих компаній.

Ми разом ідемо до машини. Панчев ще щось каже, я бездумно киваю в такт, а в самої в голові миготить хоровод думок.

Микита. Його холодний погляд.

І гарячі руки, дотик яких я все ще відчуваю на своїх плечах.

А перед очима виринають картинки з нашого минулого. То порочні, то кумедні. Моменти нашої близькості…

І так яскраво, наче це було вчора.

— Може, проведемо вечір в іншому місці, Діано Георгіївно? — запитує Леонід.

— Що ви маєте на увазі? — відриваюся від думок.

Здається, я не чула нічого з того, що він казав.

— Можемо поїхати до іншого ресторану. Я знаю одне затишне місце. Або до мене додому на чашку чаю.

Мої очі розширюються:

— Леоніде Максимовичу, ви що, запрошуєте мене на побачення?

— Чому б і ні? — він знизує плечима. — Ви дуже вродлива жінка.

— Взагалі-то я вагітна, — показую на свій живіт.

А то мало що, раптом мій супутник забув про це.

— Майбутнє материнство лише додає вам краси, — усміхається Панчев.

З підозрою дивлюся на нього.

— Дякую. Але ви, мабуть, забули про це, — демонструю обручку на пальці.

Усмішка Панчева стає ширшою:

— Ні, не забув. Це ви забули, що я маю доступ до особистих справ усіх співробітників філії. Мені відомо, що ваша обручка — просто фікція. Ви незаміжня. А отже, я маю шанс.

Мені стає дуже ніяково. І від того, що наш заступник, виявляється, в курсі моєї маленької брехні. І від того, що він вирішив до мене позалицятися. Це я йому так сильно подобаюся, чи в нього просто фетиш на вагітних?

— Діано, вам не варто мене боятися, — продовжує він, починаючи погладжувати мою долоню. — Я все розумію. Особливо, у наскільки вразливому становищі ви зараз.

— У мене все чудово, — заперечую, не знаючи, як реагувати на ці погладжування. Прибрати руку чи вдати, що нічого не помітила? — І моє становище мене цілком влаштовує.

Леонід важко видихає. Зупиняється біля машини й дивиться мені просто у вічі.

— Ну гаразд, що вже приховувати. Діано, ви мені дуже подобаєтеся. Давно, — каже він серйозним тоном.

І руку мою не відпускає.

Незручність тільки зростає.

— Я вагітна від іншого чоловіка, — хитаю головою. — Вас це не бентежить?

— А повинно? — він усміхається. — Дитина для мене не є проблемою. Адже це буде ваша дитина. А я чоловік забезпечений, із житлом та машиною. Та й зарплата пристойна, втім, ви самі знаєте…

Ну так, знаю. Усі зарплатні нарахування проходять через мене. Більше за Панчева в нас тільки Владлена отримує.

— А як же корпоративна етика? — нагадую. — Адже в нас не схвалюються зв’язки між колегами.

— Ох, я вас прошу. Не схвалюються службові романи, а я із серйозними намірами. До того ж ми працюємо в різних відділах. Бачитися на роботі майже не будемо.

Ага, як ми «не бачилися» на роботі з Микитою. Не можу уявити, щоб хтось ще, особливо Панчев, робив зі мною в кабінеті те, що робив Микита. Щоб хтось ще доторкнувся до мене…

Сама думка про це викликає огиду.

Рішуче вивільняю свою долоню із пальців чоловіка.

— Вибачте, але — ні, — кажу твердим тоном.

— Нічого, Діано, — чарівливо усміхається Панчев. — Зараз я не наполягатиму, але обов’язково доб’юся свого.

Він відчиняє для мене задні дверцята автомобіля:

— Сідайте. Обіцяю, що доставлю додому цілою та неушкодженою.

— До мене додому? — уточнюю про всяк випадок.

— Куди скажете.

У горлі з’являється грудка.

Може, і варто завести нові стосунки, але я не хочу. Принаймні не зараз, коли я вагітна. І не в найближчі років зо два. Вистачить мені потрясінь. Краще зосереджуся на своєму малюку. Віддам йому всю любов.

А в голову знову лізуть безрадісні думки.

Коханий чоловік одружується. Що може бути гіршим за це?

Але ми однаково не пара. Не варто морочитися щодо цього. Краще забути про минуле та дивитися тільки вперед.

На тому й вирішую.

Машина мчить у бік мого будинку. Уже ніч, дорога порожня, світлофори блимають жовтим. Бездумно дивлюся на вогні, що пролітають повз, і все, чого хочеться — це швидше влягтися в ліжко.

— Усе ніяк не можу в це повірити, — раптом каже Панчев.

— Ви про що? — ледве приховую позіхання.

— Та про Микиту.

— А що з ним не так?

— Все так, тільки раніше ви ним керували, тепер — він вами. Уявляєте, наша Настя могла б зараз бути на місці його нареченої, — усміхається заступник.

— А до чого тут Настя?

— Так вони зустрічалися, — пояснює він. — Коли ви пішли у відпустку, у них такий палкий роман почався! Їм навіть звільненням погрожували, але Микита сам звільнився. Уявляєте, зараз він міг би бути з Настею.