Розділ 3

Чому так гостро реагую? Адже я думала, що вже поховала почуття до Микити. Іноді уявляла, що він з іншою і щасливий. Навіть хотіла цього.

А зараз, зіткнувшись із реальністю, розумію, що абсолютно до неї не готова.

Боляче бачити, що поряд із Микитою інша. Торкається його. Усміхається. Дихає одним повітрям із ним…

Дивлюся на них, а в самої серце завмирає.

Незнайомка ніби відчуває мій погляд. Підіймає голову, оглядає зал, доки не натикається на мене. Її рука все ще лежить поверх руки Микити.

Наші погляди зустрічаються. Я раптом розумію, що надто відверто розглядаю її й швидко опускаю погляд у тарілку.

Вона продовжує дивитися на мене ще якийсь час. Пильно й неприязно. Потім ще щільніше притискається плечем до Микити. Ніби хоче застовпити територію.

Я примушую себе проковтнути шматок форелі, який уже охолов у моїй тарілці. Але не відчуваю смаку. Наче картон жую. Або тирсу.

Чому мені так погано?

Хіба я не сама відпустила Микиту?

Усе, годі думати про це. У нього тепер своє життя, у мене — своє. Минулого не повернути.

Підводжусь і йду до виходу.

Останнім часом організм усе частіше ганяє мене до туалету. А я ще і три склянки напоїв примудрилася випити за пів години. Сподіваюся, коли народжу — ця біганина закінчиться.

Повертаю до вбиралень і чую позаду цокіт підборів.

Озираюся.

За мною йде та дівчина, яка сиділа поряд із Микитою. Вона вища за мене. Коротка шовкова сукня на невагомих бретельках облягає її ідеальну фігуру і відкриває стрункі ноги в туфлях на шпильці.

Ми разом заходимо до вбиральні.

Над умивальниками вбудовано величезне дзеркало. Дивлюся на себе і знову стикаюся поглядом із незнайомкою.

Вона вродлива. Вродливіша за мене, хоч мені й боляче це визнавати. Випещена, доглянута. Тонкі риси, фарфорова, без жодної вади шкіра. Витончені золоті прикраси, брендовий клатч під пахвою, дорогий годинник…

Тільки погляд холодний і гордовитий. Дивиться, примружившись, ще й ніс злегка задирає.

Мене її поведінка зачіпає. Але я мовчки проходжу далі до кабінок.

Ледве зачиняю двері, як чую дзвінок телефона.

— Так, люба, — лунає мелодійний голос шатенки. — Я на корпоративі з нареченим.

Тілом пробігає холодок.

— Так. Микита сказав, що щойно все закінчиться, ми повернемося додому. Повірити не можу, що погодилася приїхати в цю діру. Ти б бачила, суцільний колгосп. Колгосп-мільйонник, — чую їдкий сміх. — Але якщо вже Микита зробив мені пропозицію, то доведеться терпіти. Чого не зробиш заради щасливого майбутнього.

Вона продовжує хихикати та описувати «у фарбах» як і в що одягнені жінки в залі.

А я прикушую долоню, щоб не закричати.

Наречена.

У Микити є наречена.

Так, усе правильно. Так і має бути.

Сиджу й намагаюся прийти до тями. Який жах. Адже мені ще з ним працювати!

Напевно, не зможу.

І справа навіть не в ранах, які ще не загоїлися. Адже мені доведеться бачитися з ним щодня. Ну гаразд, не щодня, але все одно. Бачити, як до нього приходить наречена, як вони усміхаються одне одному, як він бере її за руку, цілує…

Бачити їхнє щастя й розуміти, що я сама все зламала.

Це нестерпно.

Я ж ношу його дитину, а він про це навіть не знає.

І не дізнається. Йому це не треба.

У пам’яті спливають слова Маршалова-старшого про декрет та мою заміну. Ніколи не думала, що наш бос такий сексист.

Пересмикую плечима.

Усе ж таки вони з Микитою дуже різні. Чи мені так хочеться думати? Як з’ясувалося, я взагалі нічого про Микиту не знаю.

Втім, сидіти тут безглуздо. Треба повернутися до зали.

Збираюся із силами та виходжу з кабінки.

Наречена Микити все ще ниє в телефон, як її дратує все в нашому місті.

Мию руки й прямую до виходу.

— Гей, — лунає мені слідом.

Продовжую йти. Мало кому вона там «гейкає».

— Та стій ти! — підвищує голос наречена Микити. — Я взагалі до тебе звертаюся. Глуха чи що?

Мої пальці вже на ручці дверей. Завмираю, вирішуючи, що робити: поставити нахабу на місце чи просто піти. Ця дівиця мене дратує. Я з нею точно на брудершафт не пила, щоб вона до мене так зверталася.

Але секундної затримки вистачає, щоб дівчина торкнулася мого плеча.

Що ж, сама напросилася.

Розвертаюсь. Припечатую її холодним поглядом.

— Це ви мені? — запитую керівницьким голосом.

Наречена Микити відсмикує руку, явно не чекаючи такого тону. Але миттю в її очах спалахує зарозумілість.

— Ти ж у Маршалових працюєш у «Глобалтрансі»? — питає вона презирливим тоном.

— Ми з вами не знайомі, і я не давала вам права звертатися до мене на «ти», — мій голос звучить рівно, хоча всередині мене починає трусити. — Але так, я там працюю.

Шатенку пересмикує від мого тону. Вона невдоволено хмикає. Обводить мене зневажливим поглядом і затримується на животі.

— А-а, то ти вагітна, — тягне з презирством. — Точніше «ви». Гаразд, на перший раз пробачу таку грубість із твого боку.

— Грубість? — я здіймаю брову.

— Не раджу сваритися зі мною, люба. Я наречена вашого керівника. Клацну пальцями — і ти вилетиш, навіть пискнути не встигнеш.

Її зарозумілість мене розчулює. Вочевидь, бідолаха не знає про трудовий кодекс.

— Щиро рада за вас.

Сподіваюся, що моя співрозмовниця не зрозуміла, що це сарказм.

— Гаразд, я тут не за цим. Мій наречений працював у вашій філії. У бухгалтерії, — продовжує вона. — Не підкажеш, хто там начальниця? Вона сьогодні є в залі?

Серце неприємно тьохкає. Невже вона щось знає?

— Це я. У вас до мене якісь запитання?

— Так, є кілька. Я знаю, що Микита зустрічався з кимось з офісу. Начебто з адміністраторкою чи секретаркою. Знаєш, з ким саме?

— З секретаркою? — здивовано напружую пам’ять.

Ах так, ми ж не виставляли стосунки на публіку. Проте Микита відкрито вився біля молоденьких дівчат.