Розділ 2

Хочу втекти кудись якнайдалі. Принаймні сьогодні. Але водночас усвідомлюю, що вже нікуди не подітися.

Ми працюватимемо з Микитою. З чоловіком, з яким я колись спала. А ми ще й розлучилися не дуже добре. Надто боляче було обом. Хоч Микита і здавався безтурботним у той момент, а я занадто нервувала, щоб думати про його почуття.

А може, він уже все забув…

Сиджу, накручую себе. Не можу вирішити, що було б краще: якби він теж страждав через наш розрив, або щоб для нього ті стосунки були грою. Адже якщо другий варіант, то боляче буде лише мені. Але я впораюся. Я сильна.

А якщо перший?

Якщо Микита досі на мене ображається?

Тоді хто знає, як далеко він здатен зайти, намагаючись мені помститися.

Але зараз корпоратив. Співробітники стягуються до ресторану. Колеги підходять до мене, вітаються.

Я всім усміхаюся, намагаюся тримати обличчя. Добре, що моє становище позбавляє обов’язку вставати з дивана й самій до всіх підходити.

До мого столика наближається Маршалов-старший разом із Владленою.

— А це наш головний бухгалтер — Діана Георгіївна, — знайомить нас начальниця.

Я внутрішньо завмираю, але усміхаюся.

— Дуже радий знайомству, — Маршалов простягає руку.

— І мені дуже приємно. Вибачте, що підвестися не можу, — вкладаю пальці в його долоню.

Микита на нього зовсім не схожий, мабуть, у матір пішов, тому я і не відчула каверзи. Адже портрет Олександра Маршалова висить у кабінеті Владлени, я сто разів його бачила.

Наш біг-бос — масивний сіроокий брюнет із широкими рисами обличчя. Він злегка стискає мої пальці, потім раптом схиляється до них і цілує.

У мене всередині починає пекти.

Я ж ношу його онука. А він не здогадується про це. Яка смішна та сумна ситуація.

— Нічого страшного, — Маршалов відпускає мене. — Давно хотів познайомитися з фахівцем, якого нахвалював мій син.

Мої щоки обдає жаром.

— Ох, я навіть не знала, що це ваш син. Але він дуже швидко все схоплював, — намагаюся не виказати емоції.

— Насправді ми трохи схитрили, — бос раптово підморгує мені. — Микита не потребував стажування, він пройшов його в іншому місці. Але коли я запропонував йому вибрати філію, де він працюватиме, він вибрав саме вашу. Увійти до колективу стажистом і дізнатися всю кухню зсередини — було його ідеєю.

— Ось як…

У горлі знову пересихає.

А я, дурепа, хвалила його! Який розумний хлопчик.

Так і хочеться сховати обличчя в долоні.

Навіть у цьому Микита збрехав. Йому не потрібне було ні стажування, ні моя допомога. Я вже починаю підозрювати, що того першого дня, на розподілі, він не просто так вибрав саме мій відділ. І не просто так із першої зустрічі почав агресивно пікапити мене.

Скільки правди в тому, що я йому сподобалася як жінка?

Маршалов продовжує говорити, я м’яко усміхаюся. А перед очима проноситься хронометраж наших із Микитою стосунків. Перший поцілунок, перший секс. Вибухова пристрасть, що виникла нізвідки…

— Так, ваш син дуже тямущий, — чую власний рівний голос. — Далеко піде.

Я справді дурепа. Так мені й треба. Адже як тішилася, що Микита показує блискучі результати, схоплює все нальоту. У будь-якій програмі розбирається з наскоку.

Мені жодного разу не довелося виправляти за ним помилки. І жодного разу це мене не насторожило. Хоча на моїй пам’яті не траплявся ще жоден стажист, який хоч би раз не помилився.

А тут навіть причепитися не було до чого. Але я просто вирішила, що закохалася в генія математики!

— Це так. Він дуже амбітний, але мені подобається його настрій, — киває Маршалов-старший. — Я сподівався, ви станете чудовою командою. Шкода, що вам доведеться залишити філію на цілих три роки.

— Усього на кілька тижнів, — виправляю. — Я вирішила не йти в декрет, тим паче в мене за графіком має бути відпустка.

— І з чим пов’язане рішення? — його брови здивовано злітають.

— Не хочу перекладати свої обов’язки на іншу особу.

Не казати ж йому, що гроші потрібні? Нехай думає, що я жити не можу, так хочу працювати головним бухгалтером.

— Розумію, це похвально. Ми вам випишемо премію, — погляд Маршалова змінюється. — Але ви, мабуть, не усвідомлюєте до кінця, що на вас чекає. За останні три роки в мене вже кілька секретарок втекли в декрет. Постійно міняти людину — це проблема, тим паче якщо вона — не рядовий співробітник. Одна намагалася поєднати дитину та роботу, але в результаті її лікарняні втричі перевищили робочі дні.

Від його слів настрій псується. Маршалов має рацію, але якесь гидке почуття все одно прокидається всередині мене.

— Я найму няню, — кажу з упевненістю, якої не відчуваю.

Маршалов поблажливо усміхається. Не вірить, що я зможу і працювати, і з дитиною давати раду.

— І батьки допомагатимуть, — додаю.

— Розумію, але все ж таки пораджу синові знайти іншого головбуха на найближчі три роки. Не ображайтеся. Ви чудовий співробітник, але я не можу ризикувати грошима акціонерів.

Мене починає трохи трусити. Відчуття, що Маршалов відкрито натякає, що я маю піти. Звільнити місце. Чи це перший хід Микити в спробі мені помститися?

— Звільнити мене ви не зможете, — дивлюсь босові просто в очі.

Мені не подобається, куди йде розмова, але й відступати не збираюся. Усе ж таки працюю у філії вже сім років і не збираюся викидати їх зі свого життя тільки тому, що через дурість переспала із сином боса!

А Маршалов обводить мій живіт вельми красномовним поглядом. Затримується на грудях. Хмикає собі під ніс.

Владлена, яка стояла поруч і мовчала весь цей час, слідом за ним дивиться на мій живіт, усміхається. Але усмішка явно натягнута. Нещира. Видно, що начальниці теж незручно.

— Я не збираюся вас звільняти, — нарешті усміхається Маршалов. — Просто говорю про наслідки. Діти потребують багато часу. Того самого часу, за який я вам плачу.