Розділ 1

— Діано Георгіївно, може, не варто було їхати? — питає мене Панчев, наш заступник директора.

Я переводжу погляд на нього.

— Нічого страшного, Леоніде Максимовичу. Усе під контролем.

Сама ж погладжую живіт.

Я вже давно в декретній відпустці. Пологи за планом мають бути за місяць. Дитина росте здоровою. Усе йде чудово та легко.

Є, звичайно, не дуже приємні моменти. Типу частої біганини в туалет. Але все це дрібниці.

А ще наша компанія оголосила про розширення. Саме тому мені довелося забути про свій декрет та піти на корпоратив.

Кажуть, там буде наш головний — сам Маршалов. Природно, що і всім керівникам відділів бажано з’явитися там. Навіть тим, хто збирається народжувати, хворий чи вже помер. Так заявила Владлена телефоном.

Леонід подає мені руку. Спираюся на неї й виходжу з машини.

Вільна синя сукня майже не приховує живіт, хоча не скажу, що за ці місяці сильно роз’їлася. Коли я стою обличчям до дзеркала, то здається, що в мене просто зник вигин талії. А ось якщо стати боком…

Ех, якщо стати боком, то діагноз не сховаєш.

— А коли вам народжувати? — цікавиться Панчев, притримуючи мій лікоть.

Ми неквапливо йдемо від автостоянки до дверей ресторану.

— Скоро, — говорю ухильно.

— Це добре. Якщо раптом якісь проблеми — ви відразу дзвоніть, не соромтеся. Але я все ж таки сподіваюся, що у вас усе буде добре.

Маля починає штовхатись, і я на секунду збиваюся з кроку.

Який він активний! Точно хлопчик буде.

Лікарка на УЗД так і не змогла визначити стать дитини. Сказала, вона лежить спинкою, нічого не зрозумієш. Але, судячи з настирливих стусанів, у мене буде синок — і весь у татуся.

Адже Микита теж був дуже наполегливим…

Як завжди, від спогадів перехоплює горло. Відганяю від себе важкі думки, кладу долоню поверх живота.

А тілом раптово проноситься жар.

Наче хтось дивиться на мене. І дивиться дуже уважно.

Озираюся.

Повз нас із Панчевим йдуть люди, але вони не дивляться в наш бік.

А чужий погляд відчувається дедалі наполегливіше.

Підіймаю голову вгору, на вікна ресторану. Для нашого корпоративу заброньовано дворівневу залу, адже гостей має бути дуже багато. Колектив із нашого офісу та з регіональних — усі сьогодні тут зберуться.

— Діано, ви зблідли, — хмуриться Панчев. — Вам погано?

— Ні, усе чудово, — вимучую усмішку.

— Ви впевнені? Вам нервувати не можна, а Маршалов нам точно влаштує «вирвані роки». Підозрюю, він не від великої любові вирішив нас відвідати, та ще й родину приволік.

— Він був у офісі? — з радістю переводжу розмову на наше начальство.

— Так, приходив кілька разів, влаштував розгін нам із Владленою.

— А причина?

— Банальна. Зростання собівартості, падіння маржі. Потрібно шукати в регіонах нових постачальників, адже наші зовсім знахабніли. Ціни такі ломлять, ніби торгують діамантами. Але ніхто не хоче їздити у відрядження до чорта на кулички.

Я тихо радію, що була вдома, коли Маршалов до офісу навідався. Останні три місяці працюю віддалено, лише раз на тиждень приїжджаю, щоб контролювати відділ.

Ми входимо усередину.

Відчуття чужого погляду зникає. Прохолодне повітря від кондиціонера вмить огортає мене, даруючи довгоочікувану прохолоду. Стає легше дихати.

Вітаюсь із колегами.

— А-а, Діано, рада тебе бачити, — киває начальниця. — Звіт готовий?

Насилу стримуюсь, щоб не закотити очі. Владлена, вона й на корпоративі — Владлена. У нас тут свято, а вона — про роботу.

— Так, усе готове. Відправлю в понеділок, — стримано усміхаюся.

Владлена дивиться на мій живіт.

— Ох, як же ми будемо без тебе, — хитає головою.

— Впораєтесь. У мене колектив навчений, усе вміють. Тим паче я лише на місяць. Потім знову працюватиму онлайн.

— Знаю-знаю. Але поки ти в лікарні лежала, я думала, що посивію, — усміхається начальниця. — У тебе хороші співробітники, але боягузи. Ніхто з них не ризикнув зустрітися з Маршаловим. Довелося мені за твій відділ віддуватись. Ох, адже він ще новину сьогодні оголосить! — спохоплюється вона під кінець.

— Яку?

Щось надто підозріло щасливе в неї обличчя.

Владлена схиляється до мене.

— У мене буде підвищення, — шепоче змовницьким тоном, а очі так і сяють. — Переводять до головного офісу!

Я недовірливо дивлюсь на неї.

— Ох, нічого собі. А на ваше місце хто піде? Леонід Максимович?

Переводжу погляд на Панчева. Той теж вуха насторожив.

— Ні, — погляд у Владлени такий, ніби вона задумала каверзу й дуже рада. — Маршалов-молодший!

— Син боса? — заступник тяжко зітхає.

Я лише плечима знизую. Син — то син.

— Сподіваюся, ми з ним спрацюємось.

— Звичайно. Тобі вже точно не варто хвилюватися. Хлопець хороший. Спільну мову знайдете, — усміхається Владлена. — До речі, як там батько дитини? Тобі народжувати вже скоро, а ти так і мовчиш, хто той щасливчик?

А сама дивиться хитрющим поглядом. Наче знає щось таке, чого не знаю я.

А я ось досі не впевнена, що вона не в курсі моїх стосунків із Микитою. Звісно, я приховувала зв’язок зі стажистом. Але раптом він сам усе розповів, коли звільнявся?

З нашої останньої зустрічі минуло кілька місяців. А біль не згас. Так, притупився, уже не так щемить серце, і вже не так часто я плачу…

Але все одно не можу його викинути з голови.

Тут ще, як на зло, колишній наречений намалювався. Почав перепрошувати, засипати подарунками, пропонувати знову зійтись.

Але я навіть уявити не можу поряд із собою когось іншого, крім Микити. А він…

Він випарувався.

Номер недосяжний, друзів його я не знаю, адресу не знаю. В інститут було соромно йти, до того ж там не дають першим зустрічним особисту інформацію випускників. І скільки не зазирала в ті місця, де ми з ним гуляли, жодного разу його не зустріла.