"Тиша, що лікує"

Тема розділу: Перша субота для себе. Проживання супротиву рідних, занурення в довгоочікувану тишу та перше усвідомлення того, чого насправді бажає її душа.

​Суботній ранок зустрів квартиру незвичним, Майже дзвінким мовчанням.

​Марк пішов з дому рано — демонстративно гучно зачинивши двері й не сказавши ні слова на добраніч чи доброго ранку. Його образа висіла в повітрі важкою хмарою, але Поліна, лежачи під теплою ковдрою, раптом спіймала себе на думці, що ця хмара більше її не тисне.

​Вона не підхопилася о сьомій ранку, щоб бігти до плити. Вона не складала в голові список справ, які «мусить» зробити для когось.

​Поліна повільно розплющила очі й просто дивилася, як сонячні промені малюють ажурні візерунки на стелі через мереживо фіранок. Десять хвилин. Двадцять. Година. Без поспіху. Без провини.

​Вона встала, зробила собі запашну каву — міцну, без цукру, саме таку, як подобалося тільки їй, — і вийшла на балкон. Осіннє повітря бадьорило, торкаючись щік легким прохолодним подихом.

​Телефон на стілі тричі вібрував — свікруха. Поліна подивилася на екран, де висвічувалося ім'я «Євгенія Михайлівна», відчула короткий укол звичного страху... і не підняла слухавку. Вона просто перевернула екран донизу.

​«Сьогодні — мій день. Всі розмови — потім», — спокійно сказала вона собі.

​Поліна дістала з далекої полиці шафи старий блокнот у цупкій обкладинці та звичайну гелеву ручку. Вона не відкривала його років із п’яти — відтоді, як повністю розчинилася в побуті, роботі та турботі про всіх, крім себе.

​Вона сіла в крісло, загорнулася в м'який плед і на першій чистій сторінці написала лише одне запитання:

​«Чого хоче Поліна?»

​Спочатку була порожнеча. Вона настільки звикла відповідати на питання «Чого хоче Марк?», «Чого хоче керівництво?», «Чого чекає мама?», що власні бажання здавалися чимось далеким і майже затертим.

​Але через кілька хвилин ручка сама вивела перші слова:

1. ​Хочу ходити пішки вечірнім містом без поспіху.
2. ​Хочу повернутися до малювання.
3. ​Хочу, щоб мої «ні» поважали так само, як і мої «так».

​Сльози — теплі, очищуючі — повільно покотилися по щоках. Це були не сльози болю чи розчарування. Це були сльози повернення додому — до самої себе.

​Коли ввечері клацнув замок і на порозі з'явився втомлений і все ще похмурий Марк, Поліна зустріла його не метушливими вибаченнями, а спокійним, теплим поглядом.

​— Як з'їздив? — тихо запитала вона.

​— Нормально, — буркнув він, знімаючи куртку й крадькома розглядаючи її. Вона не виглядала провиновою чи розчавленою. Навпаки — у її очах з'явилося дивне, невідоме йому раніше світло. — Мама, звісно, здивувалася. Але я сказав... що ти погано почувалася.

​Поліна посміхнулася — трохи сумно, але без докору:

— Дякую, Марку. Але наступного разу можеш казати правду: я почуваюся чудово. Просто я вчуся жити.