"Вечеря з гірчинкою"

​Вечірнє місто занурилося в густі сутінки. Поліна поверталася додому пішки, навмисно відмовившись від автобуса. Їй потрібні були ці тридцять хвилин, щоб переварювати події дня. Почуття провини за відмову Олені все ще зринало короткими спалахами, але поруч із ним усе виразніше розквітало дивне, досі невідоме відчуття гордості за себе.

​Вона відчинила двері квартири. З вітальні долинав поспішний голос диктора новин.

​Марк сидів на дивані, переглядаючи щось у телефоні. Він навіть не підвів голови, коли рипнули двері.

​— Поліно, нарешті! — кинув він замість привітання. — Я вже зголоднів. Що у нас на вечерю? І, до речі, мама дзвонила, казала, що в суботу чекає нас на дачі. Треба допомогти з садом, ти ж пам’ятаєш?

​Поліна зупинилася в передпокої. Вона повільно зняла пальто, повісила його на плічка й відчула, як важкістю на плечі сідає звична сімейна рутина.

​Субота. Її єдиний омріяний вихідний, у який вона планувала просто виспатися, загорнутися в плед із книжкою та попити кави в тиші. Але Марк уже все вирішив. Для нього це було природно — Поліна ж завжди їде, завжди допомагає, завжди посміхається свікрусі, навіть коли валиться з ніг.

​Вона зайшла на кухню, подивилася на чисто вимиту стільницю, де вранці залишила краплю чаю.

​— Марку, — вона вийшла до вітальні й зупинилася перед диваном.

​Чоловік нарешті відірвав погляд від екрана й здивовано глянув на неї.

​— Вечерю ти можеш розігріти сам, вона в холодильнику, — спокійно мовила Поліна. — А щодо суботи... я не поїду на дачу.

​В кімнаті запанувала тиша. Марк кліпнув очима, ніби перевіряючи, чи йому не здалося.

​— У сенсі «не поїду»? Поліно, це ж моя мама. Вона розраховує на нас! Ти що, захворіла?

​— Ні, Марку, я здорова, — її голос звукав дивовижно м’яко, але в ньому з’явилася сталева нотка. — Але я дуже втомилася. Цього тижня я працювала без відпочинку, і цієї суботи я залишуся вдома. Я хочу просто відпочити.

​— Відпочити? — Марк зсунув брови, в його голосі прорізалося роздратування, змішане з нерозумінням. — Всі втомлюються, Поліно. Можна подумати, ти одна працюєш! Що я маю сказати мамі? Що тобі просто «ліньки»?

​Це було боляче. Найближча людина, з якою вона прожила стільки років, сприйняла її щиру втому як звичайні примхи чи лінощі. Бо він звик бачити в ній вічний двигун без права на зупинку.

​Поліна відчула, як до очей підступають гарячі сльози, але вона не дала їм пролитися. Вона зробила глибокий вдих і відповіла:

​— Скажи їй правду. Скажи, що у твоєї дружини нарешті з’явився вихідний, і вона проводить його так, як потрібно їй.

​Вона розвернулася й пішла до спальні, зачинивши за собою двері. Серце калатало як божевільне, але Поліна знала: якщо вона здасться зараз і знову поїде догоджати іншим — вона втратить єдиний шанс повернути саму себе.