Глава 24. Зникнення

ДЖЕРОМ 

Бачити Беатріс в такому стані важко, але я також не можу постійно пробачати їй та йти на уступки. Вона кинула мене, як тільки дізналася про можливий ризик, а зараз, коли побачила, що я в порядку вирішила повернути? Бути разом нам не суджено, це очевидно. 

Дочекавшись поки Беатріс зайде до своєї квартири я взяв цигарки й пішов на балкон, потрібно провітрити мізки. Цей день видався занадто інформативним та складним. 

Можливо, я сказав забагато зайвого? Можливо, мені варто вибачитися перед Бет? Вона хотіла поговорити, а я зірвався на ній. Чому поряд з нею, я не можу поводити себе спокійно? Дивлячись на нічний Париж я розумію, що це місто дійсно не для мене, тут забагато автівок та людей, що ненавидять інших людей. Викурив цигарку, викинув недопалок в попільничку й повернувся до квартири. Мені варто вибачитися перед Беатріс, вона не винна в тому, що мені зіпсували настрій, мені варто послухати її, раптом я зможу зрозуміти чому вона не приїхала тоді до мене, а тепер оселилася в будинку, в якому я чекав її тоді. Три роки минуло, а відчуття, що тільки вчора я зізнався дівчині у своїх почуттях. Нам потрібно поговорити й вирішити, що робити далі. В мене є почуття до неї, та чи є в неї до мене? В моїй голові досі відлунням лунає її вираз про те, що вона захоче мене забрати в Кейт. Ми познайомилися з Кейт у в'язниці, вона сиділа за пограбування ювелірного, нещодавно вийшла, я лише допомагаю її влаштуватися в Парижі, — не більше. Беру телефон й виходжу з квартири, зупиняюся й натискаю на дзвінок квартири Беатріс, проте відповіді не чутно. Притуляюся вухом до дверей й намагаюся щось почути, проте там суцільна тиша. 

— Невже лягла спати? — пошепки. 

В мене навіть немає її нового номера, щоб зателефонувати. Простоявши під дверима хвилин п'ять, я повернувся до своєї квартири, вирішивши вибачитися завтра перед Бет. 

“Мама лежить у лікарняній койці й спостерігає за хмарами, що одна за одною зникають на небі.

— Чому ти раніше мені не сказала? Мені дуже шкода, що я не був з тобою.

Сідаю на стілець. 

— Джеррі, любий, — бере мене за руку. — Я не хотіла руйнувати твою кар'єру, ти тільки почав приймати участь в серйозних боях. 

— Мені байдуже на кар'єру, для мене ти важливіше! 

— Я хочу, щоб в моїх дітей було все чудово в житті. — знімає з руки свій браслет і віддає мені. — Я буду завжди поруч з тобою, мій любий хлопчику.

— Мамо…” 

Дзвінок телефону вириває мене зі сну, я відчуваю, що мої очі мокрі. На екрані телефону написано “Лінда”, а на годиннику четверта година ранку. 

— Слухаю, — сонний голос. 

— Джеррі, — Лінда плаче. — Він знову вдарив мене… вигнав на вулицю в нічній сорочці. 

— Чорт, — встаю з ліжка. 

— В мене навіть грошей немає, щоб зняти номер в готелі. 

— Я їду в Ліон! 

— Не варто, просто скинь мені грошей на готель, будь ласка. 

— Ні, я їду в Ліон і я заберу тебе звідти! 

— Джеррі, він справді не хотів, це випадковість…

— Випадковість? Ти стоїш в нічній сорочці посеред вулиці, без гроша! 

— Ти не вб'єш його? — ковтаю в'язку слину. 

То ось чому вона не хоче, щоб я їхав в Ліон. Сестра боїться, що я ще раз вб'ю когось. 

— Мені не потрібна ще одна судимість.. я буду за декілька годин. 

— Я зустріну тебе.

— Ні, йди в готель, гроші я тобі скину. — поспіхом одягаю штани. — Зустрінемося там. 

— Гаразд.. дякую.

— Не йди до нього сама, ясно? 

— Так. 

— Я скоро буду. — завершує виклик. 

Цей козел двічі не зрозумів по телефону, тож на третій я приїду особисто й він опиниться за гратами. 

Поспіхом складаю все необхідне в рюкзак й виходжу з квартири, прихопивши пляшку води. Кидаю погляд на двері Беатріс.

— Поговоримо, коли я повернуся з Ліона. — проходжу повз. 

Сподіваюся Лінда встигне дійти до готелю, перш, ніж цей мудило наздожене її. 

З вокзалу Ліона я викликав таксі до готель, в якому зупинилася Лінда й за двадцять хвилин вже був там. Сестра вийшла з готелю, вона мала не найкращий вигляд. 

— Скільки разів він тебе вдарив? — обіймаю сестру. 

— Не багато.. три чи чотири, потім виштовхав на вулицю.

— Сволота. 

— Джером, я переживаю за тебе… ти точно зможешь стриматися? 

— Я викличу поліцію, не хвилюйся. — сідаємо в таксі. — Я тобі сказав, що мені не потрібна ще одна судимість. 

Таксист з підозрою дивиться на мене, а потім на Лінду. 

— У вас якісь проблеми? — Лінда. 

— Ні, ніяких. 

Машина рушає з місця й ми їдемо в повній тиші, кожен думає про щось своє. Сестру я заберу до Парижу на час розлучення, нехай поживе зі мною, квартира велика, а потім, якщо захоче, то повернеться в Ліон, а як ні, то купимо квартиру для неї тут. 

По приїзду поліції ми зайшли до квартири і чоловіка Лінди відразу пов'язали за насилля над дружиною. Сподіваюся йому назначать три роки у колонії суворого режиму, а не він зможе сплатити штраф й гуляти на волі. Лінда зібрала необхідні речі й ми поїхали на вокзал. Я дуже хотів вбити його, але стримався. Мені справді вистачило одного ув'язнення. 

— Ти знайшов Беатріс? — неочікувано питає Лінда, коли ми вже їдемо в потязі. 

— Так. 

— Ви поговорили? 

— Не встигли ще, — брешу. — Хочу поговорити, коли ми повернемось у Париж… ми живемо поруч.

— Живете поруч, а досі не поговорили? 

— Чому згадала за неї? 

— Просто згадала… ти тоді дуже страждав.

— Це в минулому. — не дуже хочу говорити на цю тему, але Лінда продовжує її.

— Хочеш сказати, що більше не кохаєш Бет? Я вперше побачила тебе таким закоханим. 

— Лінда, я не дуже хочу говорити. 

— Як хочеш, — схрещує руки й закидає голову назад. — Я розповім її всі твої секрети, будь готовий.

— Які саме?

— Дитячі.

— Ти не посмієш! 

— Перевіримо? 

— Тільки спробуй щось розповісти Бет, я розповім все… твоєму наступному хлопцю!