Глава 23. Кохання вбиває

♡♡♡

— Ні, це не сюди! — Лізі відправляє вантажника в інший бік магазину. — Поставте там цей диван, він з тієї колекції. 

— Ще щось? — я стою й намагаюся розібратися з документами на відкриття магазину. 

— Ще підпишіть дозвіл на вивіз сміття. 

— Де? — вказує пальцем, я перевіряю й ставлю підпис. — Все?

— Так, на цьому все, не буду вас більше затримувати. — чоловік з сивою бородою покидає наш магазин. 

— Лізі, де Джастін? 

— Не бачила його. 

Дівчина переносить стільці, тож я вирішую спочатку допомогти її, а потім знайти Джастіна. Відкриття за три години, Потрібно зробити в найкращому вигляді все. Звісно, що в нас не буде відразу десятки клієнтів, але чим краще зробити спочатку, тим легше буде потім. 

— Дякую, міс. 

— Просто Бет, я вже казала тобі, жодних формальностей, Лізі. 

— Гаразд, Бет. — посміхаюся і йду на пошуки Джастіна. 

Обійшовши весь магазин, я не знайшла його, тому довелося зателефонувати, але й на дзвінок чоловік не відповідав. 

— Мене шукаєш? — здригаюся. 

— Навіщо так лякати? — б'ю його по руці. — Ти де був? 

— Дещо перевіряв, — помічаю на його сорочці сліди від помади. 

— Або когось. 

— Чорт, — намагається стерти сліди. — Це вийшло випадково..

— Чому виправдовуєшся? 

— Ми на роботі, а я тут займаюся непристойностями..

— Ніхто не бачив, отже нічого не було. — перевіряю час, — Це золоте правило роботи, Джастіне. 

— А ти чому шукала мене?

— Скоро відкриття, — дивиться на годинник. 

— Точно… з чимось потрібна допомога? 

— Оціни розташування меблів. 

Чоловік обертається й робить декілька кроків вліво, а потім вправо. 

— Тобі не здається… що все ідеально? — дивиться на мене.

— Налякав мене! Я подумала, що доведеться змінювати. 

— Не хвилюйся ти так, все чудово. 

— Я задоволена. 

Не очікувала, що буде стільки людей під час перерізання червоної стрічки. Вони всі дивилися й аплодували коли я різала стрічку, а після цього більшість прийшла до магазину. 

— Цього я не очікувала, — майже пошепки до Лізі та Джастіна.

— Я також, — Лізі.

— І я, — Джастін. — Та це чудовий результат! В перший день ми продамо набір меблів для дитячої кімнати та декілька столів. 

— Ще диван. 

— Та крісло, — додаю я. 

— Людям подобаються твої меблі, Бет! 

Я повірити не можу, що офлайн магазин стартував з таким успіхом. 

— Привіт, красуня! — мене обіймає зі спини Ебігейл. — Ми трохи запізнилися.

— Привіт! — Деніс віддає мені букет. 

— Привіт, — обіймаю Ебі й Деніса. — Який гарний букет. — забираю.

— Джером тут? — кидаю на Деніса злий погляд. — Я просто спитав. 

— В нього нова дівчина, досить згадувати його! Ми з ним, більше не пов'язані.

— Але ж..

— Досить! 

— Гаразд-гаразд… мовчу. 

— Краще привітай мене з успішним відкриттям. 

— Людей багато, — обіймає Ебігейл. — Думаю, це можна назвати успіхом. 

— Не жалкуєш, що допоміг мені тоді?

— Бет, навіть якби твій бізнес прогорів, я однаково не жалкував би.

— Чому?

— Тому що, я твій друг.

— Я рада за тебе, Беті! 

— Не хочете ввечері посидіти десь? — Ебігейл та Деніс поглянули один на одного. — Я пити не буду. 

Полегшено зітхають й посміхаються.

— Тоді, ми з радістю.

— Я забронюю столик в ресторані, — дістаю телефон й він починає дзвонити. — Я відійду. 

Телефонує комісар Валері, невже знову щось з Сільвією?  

— Слухаю, — відповідаю на дзвінок. 

— Привіт, Беатріс. 

— Добрий день, комісаре. 

— Ми затримали Міранду, — витримує паузу. — Якщо хочеш, то можеш прийти подивитися на допит.

— Вона буде знати, що я прийду?

— Ні, я нічого не скажу. 

— О котрій почнеться допит? 

— За тридцять хвилин, встигнеш приїхати? — дивлюся на наручний годинник.

— Так, я встигну. 

— Тоді чекаю. 

— Дякую, комісаре Валері.

— Немає за що. 

Виклик завершується і я мить чи дві стою нерухомо, а потім повертаюся до друзів. 

— На жаль, вечерю доведеться відкласти.

— Чому? Щось сталося?

— Так, дещо сталося, — ховаю свій телефон до сумки. — Кухарку, що ймовірно отруїла мого батька, затримали і я хочу бути присутньою на допиті. 

— Обов'язково потім зателефонуй! Я хочу бути впевненою, що ти в порядку.

— Гаразд, Ебі. Повечеряємо іншим разом?

— Так, звичайно. 

Попрощавшись з друзями, я поїхала у відділок. Скоро я дізнаюся, чому Міранда отруїла батька, та чи готова я почути цю правду? 

Я встигла досить вчасно до відділку, комісар провів мене у кімнату, що ховається за дзеркалом. Я ніколи не була у ній, лише бачила в кіно, як тут стоять інші детективи й оцінюють тих, кого допитують. 

— Раптом стане погано, просто натисни цю кнопку. — вказує на зелену кнопку з позначкою плюс. — Це виклик медика. 

— Гаразд. 

— В жодному разі не стукай у вікно й не заходь під час допиту. 

— Гаразд.

— Якщо тобі все зрозуміло, — киваю, — тоді, я піду починати допит. 

— Гаразд. 

Комісар вийшов й за мить опинився в кімнаті для допитів. Я не могла відвести погляд від Міранди. Чому вона вбила мого батька? Я завжди любила її, вона ніколи не сварилася на мене, завжди допомагала. Чорняве волосся жінки було зібрано в гульку й заховане під сіточку; одягнена вона якось дивно, — нічна сорочка, чорні брюки, на лівій нозі домашня капця, а на правій кросівка. 

— Місіс Мурі, ви розумієте де знаходитесь? — почався допит. 

— Так, в поліції. 

— Ви розумієте, чому тут знаходитесь? 

— Не дуже.

— При затриманні вам не сказали причину? 

— Сказали, але я погано пам'ятаю. — вона виглядає геть розгубленою.