Глава 12. Ти не пожалкуєш про це?

  ♡⁠♡⁠♡

— Бет, зрозумій, це небезпечно! 

Вже більше, ніж півгодини Джером намагається відмовити мене від походу на старе кладовище. 

— Як я можу не піти туди? — а я всіма силами протистою йому.

— Ти думаєш, Амалі хотіла б, щоб ти постраждала поки йшла до неї? 

— Але ж..

— Бет, будь ласка, — дивлюся на нього щенячим поглядом. — Це не спрацює… ні. 

— Будь ласочка, — майже дитячим голосом промовляю. — Джеррі.. я швиденько віднесу квіти і підемо назад, чесно-чесно. 

— Яка ж ти вперта! — тяжко зітхнув. — Гаразд, йдемо.

— Справді? — від радощів я почала стрибати геть забувши, про поранену ногу. 

Джером перев'язав мені еластичний бинт, сказав, що я геть безвідповідальна і не думаю, про своє здоров'я. Проте, це сказав мені чоловік, що майже кожного тижня отримує поранення на рингу. 

— Зачекаймо, що півгодини, а потім підемо. — Джером сідає назад на дошку і я повторюю за ним. 

— Дякую, що погодився піти. 

— Нібито в мене був вибір…. Ти справжня п'явка. 

— Злий на мене? — його голос звучить інакше, більш холодним та віддаленим. — Джер.. 

— Ні, не злюся. 

— Не дуже схоже щось.

Чоловік більше нічого не сказав, він сидів і дивився в інший бік, відчуття, що не хоче мене бачити. Чому саме у цей день мав бути ураган? Я б вже давно сходила на могилу до сестри і поверталася додому, не було б, жодних сварок з Джеррі. Я не хочу, щоб він ображався на мене, можливо варто вибачитися? 

— Послухай…

— Ходімо, дощ вщух трохи, — перебиває мою спробу вибачитися.

— Гаразд.

Підводжуся і йду за ним. Джером відкриває парасольку синього кольору і віддає мені.

— Ми разом станемо під неї, тут вдосталь місця. — підходжу ближче до чоловіка. 

— Не хочу. 

— Годі тобі, Джеррі! Ти хочеш захворіти? 

— А яке тобі до цього діло? — його сорочка вкривається мокрими плямами.

— Чому ти злий? Через те, що я попросила піти зі мною до могили сестри? — прибираю парасольку, кидаю на землю. — То не йди, забирай і йди додому краще. 

Проходжу повз нього у бік старого кладовища. Волосся майже відразу стає мокре, дощ досі періщить. 

— Беатріс, — хапає мене за передпліччя, — Характер будеш хлопцю своєму показувати, а не мені! — віддає парасольку. 

— Да нема в мене ніякого хлопця! — випалюю зі злості, а потім розумію, що зізналася у своїй брехні. — Ми розійшлися у день, коли мого батька поховали… він зрадив мені, якщо тобі це цікаво. 

— Навіщо тоді брехала? — стає під парасольку, а я відчуваю, як мої щоки стали червоні, мов той помідор. 

— Не знаю, просто ляпнула тоді про хлопця… мені було ніяково після поцілунку, хотіла виставити все, як помилку. — почала виправдовуватися. 

— Ходімо до твоєї сестри. 

— І це все? Більше не будеш нічого питати? 

— Ні. 

— От і чудово. 

Я справді очікувала щось, але нічого не сталося. Можливо я знову не так зрозуміла все? 

Дорога до кладовища була не асфальтована, нам довелося йти по багнюці і намагатися втриматися від падіння. Тепер зрозуміло, чому Джером був категорично проти сюди йти. Він тут живе вже п'ять років, звісно, що йому краще знати місцевість, а я лише можу сподіватися на свої спогади. У дитинстві сюди вела дорога викладена з каменю, а зараз повне болото бруду. 

— Якщо впадеш, я не буду тебе піднімати. 

— Сама встану, не хвилюйся. — саркастично мовила я. 

— Хочу на це подивитися, — не менш саркастично відповідає Джером. 

— Нам ще далеко? 

— Не дуже, — примружує очі, — Метрів триста. 

— Чудово. 

Ще трохи і я нарешті зустрінуся з сестрою. Це буде дивно, але я рада, що зможу нарешті, це зробити. Минуло вже шістнадцять років, як я востаннє ходила до неї на могилу. 

— Прийшли, — помічаю старі зарослі двері кладовища.

— Це місце ніхто не доглядає? 

— Ні, від часу коли створили нове кладовище. 

— Навіть родичі тих, хто тут похований? 

— На жаль, — допомагає мені пройти через двері. — Всі доглядають лише могили рідних. 

— Це навіть сумно. 

На території кладовища все так само заросло, багато кущів та дерев, трава майже по пояс. 

— Ти пам'ятаєш, як дійти до могили? 

— Приблизно, — озираюся довкола. 

— Бет, ти обіцяла, що ми ненадовго. 

— Та ми дійсно швидко, я зараз знайду… ходімо. 

Нам довелося закрити парасольку і йти без неї, оскільки вона постійно чіпляється за дерева та кущі. 

— Ось вона, — помічаю занедбано могилу сестри. 

Тут досі стоїть її улюблений рожевий набір посуду, що від часу вже втратив колір. 

— Привіт, Амалі, — Джером робить уклін, я дивуюся цьому жесту. — Я привів твою сестру, тож тепер піду. 

— Не хочеш побути тут? — хапаю його за руку. 

— Ти не бачила її стільки років, я тут буду зайвий, — прибирає руку. — Я почекаю біля виходу, не хвилюйся за мене. 

— Дякую, — киває і йде в сторону виходу. 

Я залишаюся одна і розумію, що навіть не знаю, що краще сказати. 

Дощ продовжує агресивно капати, але листя дерев не дають йому дістатися до мене, тут дійсно все заросло дуже сильно. Могила Амалі не виключення, проте мені не вдасться її сьогодні почистити, я нічого не брала для цього. 

— Привіт, Амі… нарешті я приїхала до тебе, — сідаю напівприсядки і прибираю з надгробка листя та інший бруд, що можу прибрати руками. — Люба, як ти тут? — у горлі стоїть ком, мені важко говорити. — Я в порядку.. або майже в порядку… ти вже зустрілася з татом? Якщо так, то перекажи, що я дуже сумую.. і за мамою також сумую.. 

Не знаю скільки часу минуло перш, ніж я вийшла з кладовища, але вочевидь достатньо. Джером спав, сидячи на камені і тримав парасольку, щоб не капало. 

— Джеррі, — обережно торкаюся його плеча. 

— М? — дивиться на мене, такий сонний погляд. — Ти вже вийшла? 

— Так, я вже поговорила з Амалі, — підводиться. — Вибач, що так довго, ти не замерз?