Глава 5. Морозиво примирення

Через біль у шиї я не могла нормально заснути, постійно крутилася та намагалася знайти зручну позу для сну, врешті-решт мені не вдалося цього зробити і я встала досить рано. Без сил та енергії я заварила собі кави, додала дві ложки цукру і поплентала на вулицю, щоб викурити цигарку. Мені майже вдалося кинути палити, але смерть батька сильно вразила мене, тож я знову взялася за цигарку, не впевнена, що на цей раз вдасться покинути цю залежність. Повітря було ще досить сире та чисте. 

— Беатріс, — я клацала запальничкою, але вона ніяк не хотіла працювати. 

— Що? — поглянула на того хто покликав мене, це був той дідусь, що знає мою маму. — Добрий ранок, — потрібно показати, хоча б трохи манер. 

— Добрий ранок, — заходить на подвір'я. — Я приніс тобі пиріг, в знак вибачення за мою дружину. 

— Вашу дружину? — поняття не маю, хто його дружина.

— Жінка, що привела до тебе Арона, — віддає мені тацю з пирогом. 

— То рудоволоса жінка ваша дружина, — затягуюся цигаркою і повільно випискою дим. — Нічого страшного, вона просто хвилювалася через невідому жінку, що посеред ночі завалилася у будинок, який був пустим п'ятнадцять років.

— Ти точно донька Мірабель, — він спирається на палицю і посміхається. — Як вона? 

Вочевидь, тут ніхто не знає про її передчасну смерть. 

— Вона загинула, — викидаю недопалок і боковим зором помічаю Джерома. — Під час затримання злочинця отримала поранення, несумісне з життям. 

Саме такі слова сказав капітан, маминої команди, моєму батьку коли сповіщав про смерть. 

— Як прикро… Мірабель була чудовою жінкою, світлою та доброю. 

І ця доброта звела її в могилу. Ту справу вів якраз таки інший офіцер, а мама по доброті погодилася взяти її собі і загинула. 

— Вже п'ять років минуло, раптом вам цікаво.

— Дякую, що сказала, Бет. 

— А вам дякую за пиріг, — спираючись на палицю дідусь повільно покидає моє подвір'я і лише коли він зникає з поля зору, я розумію, що не запитала його імені. При наступній зустрічі запитаю. 

Не дивлячись на сусіднє подвір'я повертаюся до будинку. В моїх планах на сьогодні — знайти наряд на вечерю з Ароном. Не знаю куди ми підемо, але я хочу виглядати більш-менш пристойно. Без телефону буде досить важко орієнтуватися на місцевості, з моїм то топографічними кретинизмом. Єдине, на що залишається сподіватися, що я не заблукаю. 

Взявши ключі та гроші, я вийшла з будинку. Джером досі був на своєму подвір'ї і щось робив. Зачинила двері на замок і попрямувала в сторону продуктового магазину, можливо десь там є магазин з одягом. 

— Ти в магазин? — кинула на нього засуджуючий погляд і пішла мовчки далі. 

Він справді думає, що я буду продовжувати з ним спілкування? Нехай навіть не сподівається. 

Батьки мене виховали сильною та гордою особистістю. Жоден чоловік, ні, — жодна людина, — що підвищує на мене голос, не повинна бути поряд зі мною. 

— Беатріс, — закочую очі. — Давай я з тобою піду, ти ж заблукаєш! 

Хочеться відповісти, але я не стану з ним говорити. 

— Вибач, я вчинив невірно вчора! 

Це була фатальна помилка, а не невірно. 

— Бет, стій. — хапає мене за передпліччя, але я одразу забираю руку. 

— Не чіпай мене! 

— Давай поговоримо, — на його правій руці помічаю браслет, звичайний браслет, без жодних особливостей.

У будь-якому ювелірному можна такий купити.

— Що тобі дасть ця розмова? Я не хочу знати тебе, а ти мене, нема сенсу робити вигляд, що ми хочемо спілкуватися! 

— Ми сусіди, тож я не хочу мати проблем через наші власні сварки. 

— Наші власні? — витримую паузу. — Вони твої, Джеррі… це ти звинуватив мене у крадіжці, коли я від чистого серця тобі допомогла, а після цього навіть не вибачився… я піду, не чіпай мене більше. 

Розвертаюся і продовжую свій шлях до продуктового. Я сподівалася, що чоловік піде іншою дорогою, але він йшов буквально по моїх стопах. 

— Що ти робиш? — зупиняюся.

— Йду в магазин. 

— Чудово, мені вже не потрібно, — змінюю напрямок в сторону будинку. — Піду додому. 

На цей раз ми розійшлися в різні сторони, можливо Джерому й справді потрібно було до магазину. 

У будинок я заходити не стала, сіла на стілець і насолоджувалася ранковим сонечком. У дитинстві я обожнювала теплі дні у Аннесі. Тут неймовірно літом, оскільки поруч є озеро, гори та не так багато людей довкола. Принані так було у моєму дитинстві, часи змінилися і все довкола також змінилося. 

На землі стояло моє горнятко з залишками ранкової кави, у якій вже плавали мертві комахи. 

Спираюся на спинку стільця і зачиняю очі. У цій дірі нема чого робити, окрім того, що насолоджуватися сонцем та тишею. Я настільки звикла до шумного Парижу, що це місце видається мені раєм, трохи нудним, проте все ж таки раєм. Нікуди не потрібно поспішати, нічого не потрібно робити, просто лежи і засмагай. Є один мінус у цього раю, — мої думки. Якщо у шаленому ритмі я могла блокувати їх, то зараз в мене немає такої можливості, я постійно думаю про різні речі, ситуації та те, наскільки я жалюгідна. Сілвія та Клінтон напевно зараз радіють, що нарешті позбулися мене та мого батька. Тепер Сілвія може витрачати гроші батька на все, що забажає і ніхто її не завадить у цьому. Якщо загробне життя дійсно існує, то батько зараз дуже злий і на мене, і на свою обраницю. Можливо вони навіть зустрілися з мамою. 

— Тримай, — відкриваю одне око і дивлюся на те, що Джером дає мені. — Це в знак вибачення, за мою поведінку. 

— Я не люблю морозиво.

Ти ще та брехуха, Беатріс Шавальє. Я обожнюю морозиво, а тим паче у білому шоколаді.

— І тут не вгадав, — починає ховати його назад у пакет. 

— Але якщо, це твоє вибачення, то я з'їм. — закриваю око, аби не бачити його задоволеної посмішки. 

— То ти вибачиш мені? 

— Так, — я й так наплювала на всі свої принципи, тож мені нічого втрачати, якщо прийму його вибачення. — Давай сюди морозиво. 

— Тримай.