Глава 4. Браслет

Джером заснув і я повернулася до свого будинку, тут досі стояв затхлий запах. Сподіваюся йому не стане погано, а якщо й стане, то вже будуть не мої проблеми. Навіщо взагалі полізла зі своєю допомогою до нього? Ми навіть не знаємо достатньо один одного. Він точно подумав, що я хвора, або ще щось гірше. 

Тепер в мене болить шия, через те, що я незручно сиділа на підлозі і чекала коли чоловік засне. Зізнатися чесно, тіло в Джерома виглядає як мрія, він багато працював над собою, це очевидно. Виглядає як дурник, одягається як дурник, але він далеко не дурник. Це цікаво. Дістала аптечку і знайшла зігріваючу мазь, потрібно позбутися болі в шиї. Підійшовши до дзеркала я повільними рухами почала наносити мазь, відразу відчула легке поколювання на шкірі, починає діяти. 

У відображенні дзеркала помітила на столі телефоні, який точно не підлягає ремонту, від телефона там залишилася лише назва. Мені потрібно купити новий, бажано більш міцний. Сімка залишилася неушкодженою, тож нову купувати не потрібно. З хвилину чи дві я просто стояла і дивилася на розтрощений екран мобільного, я тільки купила останню модель, шкода, що він виявився таким не міцним. 

Мене турбує те, що я не змогла стриматися, це вперше після закінчення курсу у психолога. Думаю, мені варто ще раз звернутися за допомогою, мої приступи агресії стають знову сильнішими за мене. Під столом стояв пластиковий смітник, я підняла його і викинула туди залишки телефону, після чого почула стукіт у двері. Гостей я не чекала. Можливо Джером прокинувся.

Відчиняю двері і бачу рудоволосу жінку, що приходила позавчора, та поруч з нею чоловіка у формі поліцейського.

— Доброго дня, щось сталося? — з підозрою дивлюся на цю парочку. 

— Доброго дня, міс. — це слово досі хтось використовує? — До відділку надійшла заява, що невідома особа поселилася у пустому будинку, маю перевірити на якій підставі ви тут мешкаєте.

З мене вирвався роздратований смішок. Цій жінці нема чого робити? 

— Заходьте, — рудоволоса також хотіла зайти, але я зупинила її. — Тільки поліцейській. Не хочу, щоб до мого будинку заходили посторонні особи. — мило посміхаюся і зачиняю двері. 

— Досить грубо, — коментує мої дії чоловік. 

— Нормально, — сухо відповідаю. — Ось мій паспорт.. і документи на право власності. — чоловік уважно дивитися мій паспорт. — Моя мама залишила мені цей будинок у подарунок. 

— Мірабель? 

— Знаєте мою маму? — сідаю на крісло. 

— Вашу маму тут всі знають, вона була найкращою у нашому відділку. 

— Щось я таке чула від неї, але жодного разу не слухала… не хочете розповісти?

— Залюбки, — він досить молодий, гадаю років двадцять п'ять. — Якщо ви погодитеся повечеряти разом зі мною…

— Вечеря? — посміхаюся. — Гаразд, пане поліцейській.

— Мене звати Арон, а прізвище Кордьє, — хоче потиснути мені руку.

— Беатріс Шавальє, — тисну його руку. — Проте, ви вже й так знаєте, як мене звати. 

— Дотепно, — Арон посміхається. — Що ж, тоді не дасте мені свій номер телефону? 

Чоловік дістав свій мобільний і віддав мені. Хотіла ввести номер, але згадала один нюанс.

— Звісно я можу вам його дати, але у цьому немає жодного сенсу… я розбила свій мобільний.

— А це проблема, — ховає його назад до кишені. — Тоді, давай я заїду за тобою о сьомій…ні, сьогодні я чергую, давай краще завтра о сьомій я заїду за тобою?

— Гаразд, містере Кордьє.

Що я чорт візьми зараз роблю? Я намагаюся звабити його? 

— От і чудово, міс Шавальє. 

Іноді мені здається, що я хвора на голову більше, ніж мені каже мій психолог. Зачинивши двері за чоловіком, притуляюся до них спиною і опускаюся на підлогу. Навіщо я взагалі погодилася на вечерю? Мені навіть одягнути нічого, я брала з собою тільки зручні речі, жодної сукні чи хоча б спідниці, у моєму гардеробі нема. 

Підвівшись з підлоги я відкрила валізу і впевнилася в тому, що тут немає нічого пристойного. 

— Чорт, — вилаялася про себе. 

Не думаю, що тут є дизайнерські магазини, щоб купити щось. 

— Відчиняй! — це голос Джерома. Чоловік почав гамселити у мої двері.

— Ти що робиш? — відчиняю двері і він одразу заштовхує мене назад до будинку.

— Де він?! 

— Хто він? — вдруге за цей день він притискає мене до стінки. — Ти мого коханця шукаєш? — я спробувала пожартувати, але вочевидь жарти не на часі. 

— Бет, тобі краще сказати, де мій браслет, — його погляд дуже злий. 

— Тебе по голові сильно вдарили? Який ще браслет? — Джером піднімає праву руку догори. — І що? 

— На цій руці був браслет, а зараз немає.

— Досі не розумію, до чого тут я? — хотіла б я його відштовхнути від себе, але я з місця навіть не посуну цю “шафу”. 

— Ти була у моєму будинку, а потім він зник! — чоловік підвищив на мене голос. — Так зрозуміліше? 

Мої очі стають занадто круглі від здивування. 

— Ти зараз мене звинувачуєш у крадіжці твого браслету? 

— Так. 

— Джером, ти геть очманів? Прийшов до мого будинку, кричиш на мене, застосовуєш силу, а тепер, ще й звинувачуєш? — схрещую руки на грудях. — Я тобі по-людськи допомогла, а ти що робиш? 

— Якщо я проведу обшук у твоєму будинку.. то не знайду його? 

— Ні, — крізь зуби процідила я. 

— Тоді, давай перевіримо. 

Він відходить від мене і починає оглядати мій будинок. Я навіть не можу викликати поліцію. Очевидно, що купівля телефону тепер у мене на першому місці.

— Я дозволю тобі це зробити, але коли ти закінчиш і нічого тут не знайдеш… вдарю тебе, Джеррі. — сідаю на диван і спостерігаю за тим, як чоловік носиться від одного кутка в інший, та перевертає мій будинок догори дном. 

Я хотіла втекти від одних проблем, а натрапила на геть інші, на ім'я Джером Вілер. Вочевидь, допомагати йому було фатальною помилкою для мене, шкода, що я як завжди, пізно це зрозуміла. 

— Де він?! 

— Мені навіть цікаво, що там за браслет такий, що ти готовий паркет у моєму будинку зняти. — він повзає на колінах і заглядає під холодильник, що не працює.